Сергій Ухачевський - Чужа гра

дня смерті. В одному строю з набурмосеними пиками крокували Швець, новий заступник Нарочицький і поруч Шлапак, одягнений у піжонський костюм зеленкуватого відтінку, крикливу краватку, туфлі з прямокутними носаками. Окуляри — на кінчику носа. Жестикулюючи, щось розповідав своєму шефу і озирався — чи нема довкола колишніх приятелів, вони б луснули од заздрощів.

Кіт запнув штору і повідомив:

— Шлапак пішов на дефіляду.

Друзі кинулися до вікон, щоб крізь шпарки у шторах подивитися на нього. Але не встигли, — перші «особи» повернули на бульвар, в ар’єргарді плелася місцева творча еліта, серед них — Вечірній. Щоправда вже не в сандалях. Із розумною пикою розповідав щось Заваді, показуючи, як рибалка улов, розміри свого чергового творіння.

— Козли, — вирішив Юрченко, — щоб вони не пройшли на виборах!

Матроскін заохочуюче піднімав чарку. Випили мовчки. Після чергової порції розмова не клеїлася. Усі посмутніли, стало огидно за пияцтво, за зраду друзів, за смерть товариша, за пусте життя. У тому дисбалансі думок, що раптом напосілися, бракувало якоїсь корекції… Юрченко замовив наступну пляшку. Біджьо стиха заспівав «Єстедей». Манас підхопив мелодію. Бармен, почувши це, відчинив бар. За мить гомінкий натовп опосів столи поряд. Друзі продовжили пиятику.

Невдовзі для чотирьох п’яних чоловіків світ навколо перестав існувати у природному вимірі. Ілюзорність довколишнього світу заспокоювала. Здавалося, життя набуває сенсу, і завтрашній день буде кращим.

Роман не усвідомлював, що чинить. Серед банкету на «честь річниці смерті Великого Кобзаря» несподівано вийшов з театру і попрямував у «Зустріч». Запитав бармена, чи є хлопці. Той кивнув на кут, де вони засіли, сказав, що спочатку поминали Віталія, а потім напилися і почали співати. Роман замовив горілку, канапки і наказав віднести їм. Собі взяв коньяку і сів у закутку. Випивши чарку, пустив сльозу. Хотілося бути з ними… Але підійти не наважився — побоявся, що не приймуть. Пригадав смерть Віталія і сам на сам пом’янув.

Ні, не шкодував за вчиненим, не шкодував, що без нього росте син. Не шкодував, що ділить дівчину, яку кохає, з Кіркуєвим. Не шкодував, що за порадою Оленки випустив книгу Швеця — вкладення виявилося вдалим, тепер він при посаді. Шкодував тільки за посиденьками в «Зустрічі», пустопорожніми балачками, дешевими канапками і справжніми друзями. Найбільше не вистачало веселого бабія Віталія. Душа Романа лишилася за тим столом.

Набігли п’яні сльози. Зітхнув, випив, глянув на друзів, що радо прийняли подарунок, начебто від бармена, і Кіт перестав говорити про п’ятдесят копійок… Але жити у тій компанії, їхніми проблемами — не було сенсу. Треба жити для себе, стати людиною, а не постійним клієнтом «Зустрічі». Випивши останню чарку, зітхнув, рішуче вийшов з бару і повернувся до театру. Там уже були Оленка з Кіркуєвим, можливо, — наступним міським головою. Холодно привіталися. У Романа від образи перехопило горло. Але зараз важливо, що «Імідж-класік» робив рекламну підтримку УПЕВу, при цьому фінансові розрахунки проводив Шлапак.

50

У дев’яносто шостому-сьомому роках в Україні жити стало трохи легше, починали працювати підприємства, люди побачили світло в кінці тунелю. Але нараз почали рости ціни, падав курс гривні. Податкова стала закручувати гайки, в розмовах бандитів, ментів та податківців з’явилося поняття «розривати» бізнесменів. Українські капітали масово потекли за кордон. Нова хвиля приватизації супроводжувалася відстрілом підприємців — вітчизняний бізнес був круто замішаний на крові. І не завжди робилося заходом бандитів — охочих за гроші комусь вкоротити життя було чимало і з іншого боку барикад.

… Швець геть не тішився з того, що зв’язався з Кірцуном та його протеже Нарочицьким, який уже рік обіймав в обласній адміністрації посаду покійного Гуцула. Новий заступник перебрав до своїх рук бізнесові зв’язки області у спиртовій галузі, торгівлі паливно-мастильними матеріалами, в енергосистемах. Валентин у нього був на побігеньках, і рішення — балотуватися на голову міськради — приймав Нарочицький. Єдиним серйозним конкурентом Кіркуєва у виборчих перегонах був директор агрофірми «Колос» Кравченко.

Швець не мав шансів пройти в парламент по мажоритарному округу, тому надії покладав на УПЕВ. Гадав, це буде на дурняк, адже завдячуючи йому «гремліни» стали лідерами розкрученої коштом Краснова партії. Проте нові фюрери УПЕВу запросили з Швеця двісті п’ятдесят тисяч доларів… Гаркавий, якому вдалося залишитися в УПЕВ, отримав ці гроші від них на знак примирення.

Дві газети, що обслуговували кампанію, складали гороскопи, в яких стверджувалося: УПЕВ, — єдина партія, що виведе Україну з кризи, створили механізм «соціальних» моніторингів, що лив воду на партійний млин… На біґбордах по Україні висіли плакати зі слоганом «УПЕВненість у майбутньому — ми гарантуємо». Під написом з яскравим партійним прапорцем були портрети «гремлінів», Швеця і Гаркавого. Ці типажі законно мали б зайняти місця під рубрикою «їх розшукує міліція». Реклама з їхніми пиками займала розвороти в провідних українських газетах.

Валентин, переглядаючи їх у колишньому офісі «Ірини», міг лише позаздрити тому, як працюють люди. Сєнцов кинув йому на вибори лише сто тисяч доларів. Доводилося викручуватися.

Добре, що Петрушка дав компромат на Кравченка. Той узяв кредит у півмільйона доларів, половину витратив на офіс, придбав машини та квартири для родичів. На решту купив у Німеччині старі бурякозбиральні комбайни, непридатні до місцевих умов. У пресі з’явилися розгромні статті. Проте в столиці їх «не помітили».

Люди Кіркуєва ночами ходили вулицями з мегафонами і закликали голосувати за Кравченка; включали на повен голос совітські патріотичні пісні. Одного ранку двері квартир та вікна машин обклеїли його портретами, використовуючи клей «суперцемент». Через день у поштові скриньки від імені кандидата прийшли листи із закликом до возз’єднання слов’янських народів і повернення комуністичного ладу. Жодна нормальна людина після цього за нього не проголосує. Оточення Кірі вважало, що справу зроблено.

Проте був іще один конкурент, якого Валентин недооцінив, — мер міста радянських часів Чубатий…

Якось Оленка запропонувала Валентину розіграти гарну п’єсу і «знайти» батька та сестер. Місцеві газети зі смаком почали обсмоктувати тему і писати сопливі статейки. Як було важко маленькому Валентину пробиватися у житті, як ішов складною дорогою без допомоги рідних, важко працюючи і творячи добро в ім’я України.

… Після того як