Анатолій Дністровий - Сніданок на снігу

перевезти жити до них, бо малій потрібні матір і батько, пробуджували в цьому бухому художнику звіра, і він верещав, що нікому не дозволить жити за його рахунок. Тоня Трюфель повернулася до тьоті Клавдії, яка прийняла її зі сльозами, додавши, що вже взяла завдаток у нових квартирантів — студентів із Білої Церкви, але цей завдаток їм поверне.

Тоня Трюфель гірко ридала, бо після двох потужних кохань — політолога Колі, який «не зміг взяти на себе відповідальність» і не зійшовся з матір’ю-одиначкою, та бізнесмена Рустема, який також не дуже хотів серйозних стосунків, знову боляче попеклася. Раніше їй здавалося, що митець митця розумітиме з півслова і саме тому вона зважилася жити з художником. Тоня Трюфель думала про своїх колишніх мужчин і все більше ставала феміністкою, хоча раніше до цього ставилася байдуже чи навіть іронічно.

Невдачі на особистому фронті ніби з більшою силою виштовхували її в літературу та творчу атмосферу. Вона писала поезію буквально запоєм, ніби випускала з себе цунамі. Її твори були енергетичними, по-важкому зрілими, але й дуже талановитими та оригінальними в образах. Літературні критики все частіше говорили про «колізію», «внутрішню драму» та «екзистенціальні мотиви» у творчості молодої та перспективної поетеси, а водночас про якусь легкість і ненадуманість, природність і проникливість її творів. Ім’я Тоні Трюфель усе частіше виринало в літературних оглядах, фотозвітах із мистецьких перформансів. Афіші літературних фестивалів також не обходилися без неї.

Одного дня їй повідомили, що вона стала лауреаткою східноєвропейської літературної премії і що на неї чекає тисяча американських доларів. Від радісного збудження Тоня Трюфель мало не зімліла. Ввечері вона поділилася новиною по скайпу з матір’ю.

— Чудово! Уляні купимо зимові чобітки, пальтечко, лижі. А ще вона дуже хоче, щоб у неї був планшет, — сказала бабця.

Тоня прикусила язика, бо в неї — поки вона їхала в метро та тролейбусі з новиною в голові — виникли інші плани на ці гроші. Вона захотіла видати свою першу поетичну збірку і подумала про одного видавця, який, подейкували, дешево друкував книжечки початківців, підтримував творчу молодь, ходив на молодіжні слем-турніри та поетичні вечори.

— Так, звісно, ми щось придумаємо, — сказала вона матері, потім мляво розпитала про погоду вдома, останні новини і на тому закінчила сеанс у скайпі.

Через кілька тижнів в урочистій обстановці, в одному з благодійних фондів, перед десятками друзів та інших молодих письменників їй вручили літературну премію. Вона дала декілька коментарів столичним газетам й радіо, інтерв’ю для одного літературного порталу, а потім шумною компанією пішла в арт-паб святкувати подію. Веселощі з подругами, пиво з креветками, численні тости за успіх Тоні Трюфель були їй приємними.

Але справжньою приємністю стало те, що до їхнього столика підсів видавець, про якого вона недавно подумала. Він був елегантним, ввічливим, щоправда лисуватим і трохи повнявим, мав гарне почуття гумору, направо й наліво розсипав дотепності, до нього одразу пригорнулися присутні, і він непомітно опинився в колі уваги всієї компанії. Видавець привітав Тоню Трюфель із високою нагородою і сказав, що вона справжня зірка нашої молодої поезії.

Коли балачки за столом переросли в такий монотонний і незрозумілий галас, що чергові тости за Тоню Трюфель доводилося вигукувати, видавець нахилився до неї і запропонував «подумати про першу книгу». Тоня одразу зацікавлено насторожилася, бо це було те, що їй потрібно, постріл у самісіньке яблучко. Видавець простягнув їй свою візитівку і сказав, що на вихідних можна зустрітися в спокійнішій обстановці. Він із усмішкою додав, що зараз така розкішна осінь у наших лісах — це гріх не бачити.

— Справді? — кокетувала вона.

— Усе, що божественне у нашому світі, мають побачити божественні очі, — гаряче дихнув їй у вухо, від чого по спині захмелілої Тоні забігали мурашки.

Вони курили, говорили про літературу та перспективи, нарешті видавець запросив Тоню із подружкою на вихідні до себе на дачу, за сто кілометрів від столиці, біля розкішного лісу й річки. Подумки Тоня Трюфель усміхнулася, але не подала виду, і погодилася на пропозицію.

Наступного дня матір знову через скайп сказала, щоб Тоня до них приїхала і підготувала малу до зими, бо минулорічні зимові чобітки вже замалі, так само й куртка, Уляна стрімко росте, одяг такий дорогий, що страшно в магазини заходити. Тоня заспокоїла матір, що приїде, а сама зранку пішла на пошту й надіслала їй невелику суму, щоб та купила дитині взуття.

У п’ятницю ввечері на машині видавця Тоня з подружкою Надею, також поетесою, студенткою третього курсу університету, поїхали на дачу. Вони приїхали, коли стемніло, але на дачі вже горів мангал із дровами, над яким порався чорнявий щетинистий старший мужик. Видавець представив дівчатам його як «бізнес-партнера». Вечірній ліс і справді був розкішним і неприступним. Удалині блистіла змійка ріки, від якої віяло вологою та прохолодою. Осінь щовечора холоднішала. Від вогню тріскотіла деревина в мангалі, і запах диму лагідно наповнював подвір’я дачі, розтягуючись хвилею за несильним вітром.

Тоня Трюфель кисло усміхнулася, коли запропонували сауну. Для неї все це було трохи банально, старомодно, провінційно, однак вона не конфузилася й не подавала свого розчарування. Вони їли шашлики, сміялися, жартували, дівчата пили червоне вино, а чоловіки — фінську горілку. Потім попаритися в сауну пішов чорнявий мужик із поетесою Надею. Коли вони розпашілі в білих халатах повернулися в будинок, то одразу пішли на другий поверх, не звертаючи увагу на Тоню та видавця.

Тоня Трюфель відчувала незручність ситуації і розуміла, що з видавцем усе одно доведеться лягти в ліжко, тому сама запропонувала піти в сауну. Голим він був геть смішним: товсті складки, черевце, широкі жіночні стегна, пухкенькі короткі долоні, закучерявлені груди. Вона не пручалася, коли він накинувся на неї та обціловував, і лише ліниво шепотіла, щоб потерпів. Після сауни вони повернулися в будинок і пішли до невеликої кімнати на