Гнат Мартинович Хоткевич - Життєві аналогії

купи в ріжницях, в огидливості, і роз'єднані на тисячі верст у відповідностях і симпатіях, рикають вони в голос і хитаються збоку вбік, і тріплють у повітрях перебитими лапами, і просять трофеїв хоч із зубів та кісток. І все в них просить трофеїв та прав: гнилий мозок хоче бути царем, рана хоче бути здоров'ям, вершок хоче бути сотнею миль, глупота хоче бути розумом. Прав за підлоту, трофеїв за трусливість, тріумфів у німбах слави за мозолю на сидінню! А між тим сморід з помийних ям і з других місць, атмосфера з льохів, де розпадається падалина — то звичайне повітря їх кімнат і відносин; на чистих же просторонях, у гаях бліднуть вони... від світла з листків; скупавшися в густосолоному безбережному морі, падають і сохнуть від єднання з тією величністю. І тому бояться вени., всього бояться... Страх — то їх культ, то їх бог, то їх смисл. Страх перед вітром, перед водою, перед сонцем, страх перед собою, страх перед батьком і братом, сусідою, перед звіром і мікробом, страх перед ідеєю, перед образом її, перед абстракцією навіть — всюди страх, страх, страх... Найбільше ціняться хоробрі, найкраща пісня — «безумства їх», але чому? чому так, а не інакше? — вони не знають того. Вони знають лише, що немає на землі більших достоїнств, як ті, що хоч на краплю й мить бережуть їх від генія жаху... Як усі трусливі, повзають вони на колінах, їдять порох і гній, підлещуються до кожного явища й фігури; підло, з обманом вихоплюють у природи тайну її, а потім, хитро здобувши, розмахують нею на виду у всіх, співаючи голосно про свій розум і міць. Потім розпусно танцюють навколо вогнищ, розкладених з минулих похибок, справляють жахливу вакханалію торжества,—і протягом танцю нараз примічають, що знова помилилися, що не тут, зовсім не тут треба було їм розкладати вогнище, не тут танцювати... Бідні!.. Самі сини обманів та ілюзій, вони саму ніч і пітьму повернули в прозорчасту ілюзію, чтять відбиті на екранах образи, преклоняються перед брехнею луни й далеких відгуків. Самі породження фантомів і сну, вони більше всього люблять сон з його фантомами, люблять розмальовані марева на далеких обріях, уважають ефектовний вимисел вищим за реальний образ, рутину спокою кращою за прекрасний рух. У великому сні, у великій темноті, у великих слизьких туманах, у великому Ніщо блудять вони.

Блудять, і натикаються, і топчуться в пітьмі на нижчих і вищих ступенях; у відповідну хвилину збивають один одного з ніг, віддавлюють і підло відгризають пальці. За один верхній ступінь, за право на волосинку піднятися вище над шапками сусід — губиться власна душа й плаче, кинута... І всі ті, котрим не довелося вилізти вгору, з вишкіреними зубами, з висунутими пазурями гладять лапками того, хто встиг, а між тим держать за пазухою камінь і під ноги підставляють залізний, хитро придуманий капкан. І навіть сама нерозумна природа перейняла в них науку ставити мудрі капкани й робить тепер з того спорт собі.

Уникаючи всіх можливих перепон, пролазячи й проповзаючи, все йдуть та йдуть вони мільйонами, тисячами міліярдів. Устилають трупами кожний шматок землі, як листя осіннє її вкриває, збільшують число поранених, розвивають хитрощі, називаючи їх наукою,—і на всьому тому висить величний ярлик — поступ!.. І всі вони за віщось ненавидять одне одного, за віщось мстяться, і в культі помсти дійшли величних результатів. Ні одну зі своїх наук не розробили вони так детально, і ціною крови сотень безневинних дітей, ціною болісної смерти бідних і безневинних, знайшли вони конечний пункт, квінтесенцію помсти. О, дорого дістався їм елексир той, і ревно бережуть вони краплі дорогоцінної трути, убиваючи нею лише надто достойних... То — помста невидна, то помста, коли всі вони, змовившись — не змовлявшися, з'єднавшись — не єднавшися, узброюють себе в усе найкраще, що в них є, беруть тимпани й кімвали й бучно йдуть армією почитателів... на невидну помсту то йдуть вони... І краще їх тоді — отрута, світліше їх тоді — смерть, і здоровіше їх тоді — те ж смерть... Смерть, смерть... Тяжка, необхідна!.. В кожному бажанню, в кожному співі, в радощах, в гімнах слави, в поросі преклонения — всюди, всюди смерть... Безневинна й більше недостойна, ніж від їх куль і призирства,— бо то підла, невидима помста...

Натовп гуде, хвилюється збоку набік, радісний, задоволений із сили своєї... Іде хтось з гори в безмовній гордости... Увесь закутаний в чорний плащ самітности, насунувши берет на зморщене чоло, хоче він спішно протискатись через натовп, хоче далі від реву товпи, від її мотивів до танцю, від арлекінів, полішинелів... під своди мислі, в дім знання, до світла з вікна безконечности... Але ні! Сьогодні в гуморі, в веселому настрою товпище, і ти — гей, незнайомий! ти теж повинен узяти участь у радощах і танцю загальних. Що? Не хочеш? Так певно ти не любиш людей, і рідного співу, і радощів, тих, що так мало й рідко дає їм на вжиток доля. Певно ти ненависник лихий, і хочеш братів усіх своїх укинути знову в безодні смутку! Повісить його! І сина його теж повісить!.. Ні, краще скувати його кайданами наших розумінь і в'язнею нашої спілки! Ні, ні, ні!.. Примусити краще Його самого зараз танцювати й стрибати з нами, отут під деревами цими...

І зі сміхом, з нахабством накинулося жартливе товпищена прохожого, смикають за плащ; збивши з голови, граються беретом, а під п'яти кладуть розпалені мідні копійки... Він і рветься, він не хоче, він береже себе й те, що під плащем у нього. «Не віддам!.. Не віддам!» — усім життям своїм кричить він, але вони хотять бачити власне те, що під плащем у нього. Тисячі рук простягаються, кожна з них робить один тільки малесенький невинний рух; а між тим у шмаття дрібне розірвався плащ в одну мить, а з плащем і тіло, а з тілом і життя незнайомого. Він упав трупом під ноги їм, але те, що так щиро ховав він під плащем, улинуло невидимо з останньою хвилею дихання... Вони ж нахиляться над тілом, обмацають і розріжуть кожну дрібничку, подивляться з усміхом один на одного і, здвигнувши плечима, промовлять: «нічого там, бачите, і не було». І забудуть зараз же про труп, штурхнувши його ногою