Марек Краєвський - Кінець світу в Бреслау

стояли замовлені Адальбертом сани, а візник балакав з газетярем, який притупував дірявими черевиками на вкритому крижаною кіркою тротуарі. Пом’ятий дашок кашкета відкривав блідо-зелене обличчя хлопця. Мокк взяв у нього одну «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен», давши хлопцеві п’ятимаркову монету й Мартин струдель. Не слухаючи слів подяки, він сів у сани й упав на тверде сидіння. Пронизливий біль у потилиці на якусь мить нагадав йому про існування віроломних дружин, а також швейцарів і хірургів, які рятують людські життя. Візник пригладив пухнасті вуса й замахнувся батогом так, наче хотів прогнати ним всі печалі цього світу. Сховавшись за газетою, Мокк розпочав пошуки інформації про злочини, історію міста й російських аристократів. Замість цього він знайшов оголошення про сьогоднішні збори «Сепульхрум Мунді», про німецько-польські перемовини щодо договору про двосторонню торгівлю та про голод у Китаї. Читання інформації про лекцію фон Орлоффа перебив візник. Вони зупинилися перед палацом Гацфельдів, у якому знаходилася резиденція Сілезького Регентства. Мокк сягнув до кишені, подав візникові стільки ж, скільки чверть години тому газетяреві, й чекав на решту. Отримуючи зліплені від жиру монети, він побачив, як рот візника відкрився і з-за пощерблених зубів до нього долинули докірливі слова:

— А тому ви стільки дали-сьте на горілку… Зимно, пане, та й додому далеко…

Перемагаючи відразу, радник нахилився до візника й прошепотів:

— Він, певне, все проп’є, а ти вклав би гроші у дещо?

— У що, пане? — ворухнулися довгі вуса.

— У нові панчохи з підв’язками для своєї доньки, — гукнув крізь завірюху Мокк і увійшов до палацу.

У холі стояв Мюльгауз, який, побачивши Мокка, кинув погляд на годинника.

— А ви пунктуальні, — сказав він замість привітання. — А цей ваш Гартнер?

— Він запізнюється завжди однаково. Завжди на п’ять хвилин. Та цього разу він прийде вчасно.

Обоє замовкли. Вони знали, що сілезький обер-бургомістр фон Шреттер швидше зрозуміє слабинки Ґайссена, аніж аристократичну непунктуальність Лео Гартнера. Мокк мав рацію. Гартнер і секретар фон Шреттера не запізнилися. Прилизаний чиновник спустився до холу й церемонно запросив їх до кабінету обер-бургомістра. Повз них снували зайняті своїми обов’язками працівники — заклопотані секретарки й більш чи менш поважні особи, що марно шукали щастя в столиці сілезької провінції. Кабінет фон Шреттера був обставлений ґданськими меблями. Обер-бургомістр привітав їх не менш церемонно, аніж його секретар і, пояснюючи брак часу засіданням Сілезького Ландтаґу, попрохав якомога швидше перейти до суті. Мюльгауз попросив Мокка представити справу «календарного вбивці».

— Шановний пане обер-бургомістре, — Мокк вирішив не вживати титулу «превосходительство». — У нашому місті з’явився вбивця, який на місці злочину залишає листки з календаря, і керівник секти, такий собі Олексій фон Орлофф, що провіщає кінець світу. Останній посилається на різні пророцтва, згідно яких кінцеві світу передують жахливі злочини. Вони повторюють злочини, вчинені кількасот років тому — людей убивають за таких самих обставин. Три вбивства — три приклади злочинів, вчинених кілька століть тому…

Обер-бургомістр фон Шреттер відкрив овальну скриньку із сигарами. Усі, крім Мюльгауза, закурили.

— На своїх лекціях фон Орлофф доводить, що він має рацію, — Мокк випустив кільце диму. — Він стверджує, що за останній час повторилися три вбивства, вчинені кілька століть тому. Деталі його промови записали мої люди… А зараз я попрошу нашого експерта, доктора Лео Гартнера, продовжити мою розповідь. Через біль горла я не можу довше говорити…

— Ваше превосходительство, — Гартнер зазирнув до Моккових нотаток. — Шановні панове. Першою фон Орлофф наводить історію «Дзвона грішника». Вона, певне, вам знайома? — І хоча цю історію знала будь-яка німецька дитина, Гартнер не дозволив себе перервати. — Цю історію переказав Вільгельм Мюллер у своєму відомому вірші «Відлив дзвона в Бреслау». Підмайстер одного бреславського ливарника в чотирнадцятому столітті не послухався свого господаря й відлив дзвін для собору св. Марії Магдалини всупереч його наказові. Той так розсердився, що вбив підмайстра…

— Як стверджує фон Орлофф, — втрутився Мокк, — згідно найновіших історичних досліджень, цього підмайстра було замуровано живцем у кам’яниці «Під Грифами» на Ринку. Це сталося 12 вересня, — він зазирнув у Райнертів рапорт, — 1342 року. А тепер повернімося до сучасності.

28 листопада ми знайшли в кам’яниці «Під Грифами» тіло замурованого живцем Еміля Ґельфрерта, музиканта, що працював у Концертному залі. До його жилета було причеплено листок з календаря, датований 12 вересня 1927 року. Поліційний лікар Лазаріус підтвердив, що смерть Ґельфрерта настала в серпні-вересні. У чотирнадцятому сторіччі підмайстер ливарника, тобто хтось, хто слухає й аналізує звучання дзвона, а кілька місяців тому — хтось, хто професійно займається звуком.

— І сенатор Ґайссен теж? — видушив із себе фон Шреттер.

— Далі в хронологічному порядку, — Мокк проігнорував це запитання. — Через якийсь час, 29 листопада, ми знайшли почетвертоване тіло безробітного Бертольда Гоннефельдера. На столі лежав календар із зазначеною датою 17 листопада. Нам не довелося питати доктора Лазаріуса, коли настала смерть…

— Це сталося на Ташен-штрасе, 23/24, — Гартнер обожнював аудиторію, а обер-бургомістр виявився вдячним слухачем, його аж розпирало від цікавості, — там, де колись були міські фортифікаційні укріплення за Олавською брамою. У 1546 році приблизно на цьому місці було четвертовано такого собі слюсаря Тромбу. Убивця й мотиви нам невідомі. Найгірше те, що убивця з нами грається. Будинок, у якому мешкав Гоннефельдер, це кам’яниця «Під Золотим Серцем Дзвона»…

Запала гнітюча мовчанка.

— Там слюсар, і тут безробітний слюсар Бертольд Гоннефельдер, — перервав мовчанку Мокк, ледь роздратований намаганнями Гартнера торкнутися поліційної справи. — Третя жертва вам знайома. Відомі також обставини вбивства. Сенатора Ґайссена й повію Розмарі Бомбош було вбито точнісінько так, як майже п’ятсот років перед тим камергера австрійського цісаря Альберта II. Цісар обрав Бреслау своєю базою для наступу під час війни з польським королем Казимиром Ягеллончиком за чеський трон. Його камергер…

— Як пише Бартезій, — Гартнер