Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

для Бога нема неможливої жадної речі![111]». Отож із незворушним спокоєм дивився на мозаїку та малюнки, водночас слухаючи слів диякона Леона:

— Але чому ж потрійно врочистим є день сей?… Ось чому, наймиліші, бо укладаючи почесний мир зі скаженим грабіжником та людиногубцем Гейзеріхом, святкуємо побіду не лише над ним і народом його, але й над огидною аріанською єрессю… От за що винні ми Христові подяки і жертви, а молитви за тих, волею і чином яких постав сей мир… Слава їм і мир Божий на всі дні хай буде з ними! Знаю, братове, що не один із вас тепер думає: «Воістину, що ж це за тріумф правдивої віри над єрессю, якщо ми перемогли єретиків руками і мечами також еретичними». О наймиліші мої, чи ж насправді думаєте, що, послуговуючись поміччю найманого жовніра-єретика, ми тим самим укладаємо мир з єрессю і братаємося з нею?!… Воістину, хто так думає, блюзнірствує так само, наче б сказав: «Бог братається зі сатаною». Бо хіба ж не послуговувався Господь наш Небесний сатаною, коли такою була Його свята воля!?… хіба ж не віддав у руки Лукавого свого вірного слуги Йова? нащо?… щоб служив його Божій меті! А хіба ж наш Спаситель, виганяючи демонів із біснуватого, не наказав їм увійти у свиней і чи не послухали так, як наші єретичні солдати слухають побожних правовірних магістрів і комесів?! Браття і сестри, єресь ось найстрашніший ворог… гірший ніж ворог, нашестя варварів, зараза і сама смерть… Стережіться її, наймиліші!… У те лише вірте, чого святі собори научають… те ненавидьте, що вони проклинають… І моліться завше: «Господи, зітри єресь і єретиків з лику земного… Хай тільки одна буде віра, одна наука Божа — правовірна, католицька — саме та, про яку каже нам святий муж Вікентій Леринський: «Quod semper, quod ubique, quod ab omnibus creditum est…[112]»

Що ж більше скажу я про єретиків, браття мої?!.. Те, що гірші вони воістину від язичників… Бо хто ж сі язичники, як то сказав святий патріарх Іоанн константинопольський?!… Вони як діти нерозумні, неспроможні збагнути те, що найважніше, єдино важливе в людському житті… А огидні єретики…

Слово завмерло йому на вустах. І одночасно голосний шелест пролетів крізь усю базиліку. З розкішного курульного крісла, поміщеного на підвищенні між олтарем і апсидою, з труднощами, але квапливо підвівся єпископ Роми Ксист, підтримуваний єпископом з Порту Дамазієм і молодим дияконом Гіларєм. Всі в сенаторіумі, як один, повернули голови до помітного в глибині перистилю, звідки через нартекс[113] до нави входила дружина патрикія імперії, тримаючи за руку кількалітню дівчинку.

Юрба з пошаною і здивуванням розступилася, залишаючи посеред церкви широкий вільний прохід. Пелагія наче пливла ним, ні на мить не відриваючи погляду від різнобарвних плит підлоги.

Секст Петроній схилився над вухом префекта преторію.

— Ось найбільший тріумф Аеція! — захоплено шепнув. — Воістину потрійно змита ганьба поразки під Арімінумом. Чого Боніфацій не добився, те Аецій зробив… Здобув найпрекраснішу з перемог… подолав жінку.

— Двох жінок, пресвітлий мужу… Глянь на найпресвітлішого Павлина…

Погляд Секста Петронія скерувався там, куди йому вказував Басс: сенатор Павлин, непримиренний ворог Аеція, як приятеля єретиків і поган, холодного у вірі та сіяча спокуси, — дивився на крокуючу через церкву Пелагію прихильним і задоволеним поглядом. Воістину, яким же шляхетним і гідним похвали є найславутніший патрикій імперії — віддячився Боніфацієві за шляхетність тим, що для покійного було б найбільшою радістю: навернув його вдову до віри істинної!

Заледве стримуючи зворушення і радість, диякон Леон намагався закінчити проповідь. А все-таки не міг опертися враженню, що промовляє не до сенаторів, не до побожних матрон і не до густої юрби… а до цієї самотньої — добре відчував, яка вона самотня, — жінки, що йшла серединою храму.

— Господь відверне найшляхетніші душі від єресі та усілякої спокуси… Вкаже, де віра істинна… У канонах святих соборів… Той, що в них вірує, благословен буде, — законне дитя Господа і Церкви…

— А тепер глянь на Максимуса, — шепоче Басс. Секст дивиться на родича. Смертельно блідий Петроній Максимус, вже геть не приховуючи розчарування і майже шаленої люті, дере зубами білу трикутну хустинку.

— Програли, — знову схиляється до Басса Секст Петроній. — Августа програла останню ставку… Воістину маєш рацію, найпресвітліший Геркулане… Це не звичайна перемога, хоч би й найбільша… Це подвійна перемога… Подвійно врочистий тріумф…

Басс дивиться на єпископа Ксиста, на диякона Гіларія, на оніміле від радості й здивування обличчя молодого священника з «Tres tabernae» Люцифера і, насилу стримуючи посмішку, думає: «Воістину ось день, врочистий почетвірно».

Пелагія проходить повз сталлю і швидким рішучим кроком прямує в бік Євангелія, до матронеуму. На обличчях дружин достойників і сенаторів малюється здивування, розгубленість, навіть невдоволення. Бо дружина патрикія йде, щоб зайняти перше місце в першому ряді — відразу ж перед олтарем.

Високо, високо здіймається лункий, могутній голос диякона Леона:

— І цеє — справдешня Божа наука… Так учив про Христа Господа нашого святий собор у Нікеї…

Пелагія, підтримувана дружиною Касіодора, опускається навколішки перед столом Святих Дарів.

— Але ті, — гримить з амвону Леон, що кажуть: «Був час, коли Його не було» або «До того, як став, не було його», або «Перш ніж був утілений, не існував» і твердять, наче Син Божий був сотворений — воістину нехай будуть прокляті!

Римський єпископ Ксист тремтячою рукою чинить знак пастирського благословення над покірно схиленою Пелагією.

Розділ VI. Останній римський щит
1

Нарешті його побачили. Він входив до курії швидким пружним кроком, майже не згинаючи колін. За цією ходою відразу ж його розпізнали, хоча обличчя напрочуд змінилося: стало худішим, довшим, вужчим і наче більш аристократичним, — бо широкі гавденцієві щоки повністю закривала густа, старанно виплекана темна борода, а волосся не спадало, як раніше, довгими пасмами на шию і майже на плечі, а, коротко обтяте і майстерно закучерявлене, слухняно вклалося під подвійною пурпуровою стьожкою. Але тим самим, що й раніше, рухом здійняв у привітанні широку, внизану перснями долоню, і посміхався так само, як тоді, коли, після внесення статуї Флавіана до курії, Віри, Аврелії та Деції, безтямні від щастя й гордості, цілу годину опухлими долонями аплодували найсправедливішому з християн. А тепер, —