Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Треба йому дати канчуків. У мене є якраз для нього призначені. З гачками, що цілі шматки шкіри з м’ясом виривають.

Гайдамака вже не міг сам стояти на ногах, його підтримували гайдуки.

– До дупи собі запхайте ваші гачки й канчуки. Начхати мені на вас. І так хлопці казали, що боляче мені буде у панській гостині, а мені лише лоскітно.

– Виведіть його.

Тільки полоненого повели до дверей, як всередину вбіг переляканий лакей.

– Пане губернатор, Лисянка горить!!!

Пани споглядали з муру фортеці на пожежі, які запалали в різних кінцях містечка. Мешканці Лисинки копошилися, ржали коні, ревла худоба. Губернатор обернувся, побачив перед собою Левченка, якого також притягли сюди. Він взяв колія за чуба.

– Кажи, наволоч, скільки ще чоловік прийшло з тобою.

Іван відвернувся. Губернатор віддав наказ:

– Гайдуки, їдьте в місто та погляньте, що там. А ще приготуйте гак: повисиш трохи, поглянемо, як ти тоді заспіваєш.

Останні слова були призначені для Левченка. Він видихнув. Нарешті його катування закінчаться, лише, о Боже, дай щоб гострий гак відразу пробив серце чи печінку, щоб довго не мучитися.

Напевно пан губернатор був людиною суворою, бо слуги навчилися виконувати його накази миттєво. Тільки-тільки одні гайдуки виїхали верхи за браму, як інші вже зірвали з Левченка сорочку і почали готуватися до страти.

Хоч і було вже з обіду, але сонце пекло сильно, по-червневому. Пан губернатор раз за разом витирав хустинкою піт. Він бачив, як на гайдамаку, на його закривавлене лице сідали чорні мухи, але той не ворушився, немов закаменів.

Повернулися з роз’їзду гайдуки.

– Пане губернаторе, лисянці самі запалили містечко. Вони пакують своє добро на підводи, беруть жінок, дітей і збираються йти до гайдамаків.

Губернатор стиснув кулаки.

– Не дозволю, тільки через мій труп. Сурміть збір, вдаримо на місто.

– Пане, ми долучимося до ваших вояків, допоможемо, – заговорили пани, дорогі гості губернатора.

– Не варто, панове. Хоча, звичайно, бажаючі можуть піти розігнати застиглу кров. Проте, дайте наказ своїм слугам сідлати коней і брати в руки шаблі, а ми звідси подивимося. Цікаве буде дійство, гідне римського Колізею. Тільки глядіть, не жалійте того бидла. І він хай бачить.

Губернатор поглянув на Левченка. Слуги зрозуміли наказ, підтягнули гайдамаку до гака, і один із них вправно почав робити розтин під ребром, а тоді встромив туди вістря гака. Левченко терпів. Та коли його почали підносити на тім гакові вгору, тяжкий стогін вирвався із його грудей.

– Підіймайте так, щоб йому добре було видно! – повторив пан губернатор свій наказ. Непритомніючи з болю, Іван кинув поглядом на ліс: там його брати…

Бондаренко уже сидів на коні. Вороний нетерпляче перебирав копитами, ніби відчуваючи запал бою. А може, це дим, що бухав із запалених лисянських хат та стогів і доходив аж сюди, так збуджував тварину. Бондаренко поплескав його по шиї примирливо.

Іван був попереду свого загону, що стояв з самого краю переліска. Гайдамаки були готові кинутися на замок за першим наказом свого отамана, сидячи верхи на конях та зосереджено дивлячись на замок. Біля Бондаренка був Федір Моторний.

– А що, отамане, вихопимо Левченка з панських лап? Не дамо брату загинути, правда?

Бондаренко поглянув на нього.

– А хіба ми не добрі молодці? Ось побачиш, зараз як хурделиця вдеремося до проклятого замку, мов сніг серед літнього дня панам на голову.

Моторний махнув головою.

– А це правильно.

Підбадьорили й інші гайдамаки, що стояли поруч.

– За отамана свого не переймайтеся – з того світу витягнемо.

Від тих слів стало спокійніше, впевненіше.

Великий загін гайдамаків, який очолив сам Залізняк, уже прокрався у Лисянку й причаївся там. Люди почали у місті бунтувати, підняли гармидер, підпалили кілька хат. Це бачили у замку і за якийсь час брама відчинилася і звідти в місто висипалися озброєні люди. Бондаренко впізнав кінних шляхтичів і піхоту – озброєних слуг, гайдуків, що посунули із замку в місто. Люди, побачивши загрозу, скупчилися в одному місці. Пани це витлумачили як страх і поперли ще з більшим завзяття, не знаючи, хто причаївся за хлопськими спинами.

Бондаренко витяг шаблю. Сотні шабель ніби безжальні злі оси задзижчали так само позаду нього. Сотні тьмяних клинків блиснули від сонячного проміння у руках бондаренківців.

У місті зав’язався бій, почулися постріли.

– Пора.

Бондаренко підняв угору шаблю, торкнув карого острогами. Загін вийшов з переліску і гайдамаки чвалом погнали коней у бік замку, заходячи ворогові у тил.

У бій Бондаренко вступати не мав. Він повинен обійти місто і вдертися з розгону на замкову браму.

Поле аж стогнало під копитами гайдамацьких коней. Дим з запалених міських хат стелився по полю, закриваючи собою коліїв від ворожих очей.

Тим часом пани зрозуміли, що у Лисянці їм протистоять не прості селяни з вилами та косами, а озброєні рушницями й шаблями гайдамаки. Багато з панів впало відразу ж після першого козацького наскоку. Зав’язався бій. Шляхтичі рубалися, а їх лякливі слуги, побачивши гайдамаків і, відчувши на собі гостроту їхньої