Ярослав Іванович Ярош - Судний день

Губернатор, що з посмішкою спостерігав за боєм, нараз жахнувся. Посмішка враз пропала з його обличчя. Він мовчки спостерігав, як його гайдуки біжать щодуху назад, покидавши зброю, як тікають коні, залишивши вельможних панів шляхтичів лежати на землі.

– Гляньте, панове!

– Матко Боска! – вирвалося з уст губернатора.

З боку лісу довгою вервечкою, ховаючись за густий дим, мчала гайдамацька кіннота. Побачив її і Левченко. Він посміхнувся страшною посмішкою: смерть все ще не забирала його.

– Закривайте браму! – нараз скомандував хтось – це був Хічевський. Він щодуху побіг до брами, а за ним ще декілька панів. Проте з Лисянки вже до брами добігли й гайдуки, та почали вриватися всередину, щоб уникнути страшної розправи. У брамі зчинилася тиснява.

І тут пани – і ті, що були у замку, і ті, які все ще товпилися перед брамою, – жахливо охнули. Крик страшного відчаю вирвався з їхніх грудей. На дорогу, що вела до замку, вискочив загін кінних гайдамаків. Коні їх не бігли – летіли наче на крилах, підхоплені вітром. Страх обійняв панів, коли вони побачили криві козацькі шаблі. Слуги ще з більшим завзяттям кинулися до брами, і зробилася ще гірша тиснява.

А Бондаренко був все ближче. Його білокопитий кінь не сповільнював бігу ані на мить, так що суха земля аж виривалася з-під його ніг. Шабля отамана своїм гострим вістрям дивилася на ворогів.

Губернатор, який був тут, спробував навести порядок і підготувати замок до оборони, але на смерть налякана челядь не слухала його команд. Вони намагалися зачинити браму. Вояки, що були ззовні, завадили цьому – вони все ще мали надію опинитися у замку, за його стінами.

Вершники вже були зовсім поруч. Ще хвиля – і вони з розгону вріжуться у юрбу. Деякі з вояків кидали зброю й тікали подалі, аби не бути розтоптаними. Інші таки вскочили в браму і спробували її зачинити, проте було вже занадто пізно: гайдамацькі коні з розгону вдарилися в браму грудьми.

Бондаренко першим ускочив на замкове подвір’я. За ним був Моторний. Скоро все навкруги перетворилося на поле бою: пани спробували чинити опір, але натиск коліїв був занадто навальний. І подвір’я, і мури Лисянського замку були щедро залиті кров’ю. Слідом за Бондаренком до замку підтягнувся й Залізняк.

– Бийте, хлопці, наволоч панську, бийте собачу віру!

Побачивши, що опір чинити неможливо, пани спробували заховатися хто куди, але їх всюди знаходили і нещадно розправлялися. Кілька десятків із них побігли до будинку губернатора.

Бондаренко направив свого коня до дверей, за якими щойно зникли втікачі. Білокопитий у кілька стрибків здолав сходи, й Іван верхи в’їхав усередину. Жеребець Бондаренка гарцював по підлозі вітальні, лунко цокаючи підковами об кафель. Сам отаман грізно заричав:

– Віддайте мені Левченка, сучі діти, і, клянуся бородою сатани, відпущу вас к усім чортам!!!

Пани вмить зрозуміли, про кого говорить отаман, і холод пішов їм поза плечі, адже той Левченко уже, мабуть, сконав на гаку. Втративши залишки віри на порятунок, Хічевський, що був серед панів, вихопив пістоля й вистрелив. На щастя, кінь отамана, почувши небезпеку, крутнувся й куля вдарилася об мармурову колону. Решта панів також схопилася за зброю, але було вже надто пізно – гайдамаки слідом за Бондаренком вдерлися сюди і з бойовими криками кинулися на панів. Скоро у залі, де ще недавно лилося вино, полилася кров. Бондаренко зіскочив з коня і собі пішов у бойовище. Першим він схопив Хічевського, той був уже поранений. Вони подивилися один одному в очі.

– А я впізнав тебе, гаспиде. Хто ж не знає збирача податків!

– Пробачте мені.

– Бог пробачить, а може, чорт. Чи так чи сяк, а йди собі до пекла.

І Бондаренко щосили вгородив ножа шляхтичу в груди.

Не чекаючи наказу Бондаренка, гайдамаки кинулися шукати Левченка і, нарешті, знайшли його на мурі. Він уже не висів на гаку – кілька лакеїв панських зняли його і поклали на землю, сяк-так зупинили кровотечу. Рятуючи гайдамаку, вони хотіли зберегти й своє життя, маючи надію, що за такий вчинок гайдамаки їх пожаліють.

Чимдуж прибігли Бондаренко з Моторним, впали на коліна перед товаришем, а за ними примчали Гаранджа, Борщик та ще декілька товаришів. Левченко був закривавлений, стогнав безперервно. Схоже, було занадто пізно..

– Не бійся, Левченку, ми тебе вирятуємо, – тихо говорив Моторний, піднявши голову товариша. – Ще не з такої халепи вилізали. Тримайся, братику.

– Лікаря! Лікаря! – кричав Гаранджа, намагаючись хоч когось відшукати у тому гармидері.

– На дідька мені лікарів?

– Попа – зарано, брате!

– Горілки дайте!

– Тобі ж ребра поламали!

– До дідька ребра. Дайте горілки, а то я вже врата райські бачив!

– А святого Петра? – живо перепитав Борщик.

– І Петра. Люльку курить, пісень козацьких співає! Де ж та горілка!

– Так печінка у тебе пробита!

– Дідька лисого, печінка справа. І ребра цілі. Лише кості болять – добряче били вражі пани!

Здивуванню гайдамаків не було меж – молодий отаман і цього разу дивом уник смерті.