Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

І постелили того вечора Наталці до сну окремо – на дивані у великій кімнаті.

І бемкав самотньо старий дерев’яний годинник над головою.

Наталка була поряд, але бабуня спала тепер сама, сумна і притишена, на древньому вузькому ліжку, над нею все так само висіла велика ікона Божої Матері із малим Ісусом на колінах.

Як приходила тепер Наталка до своєї бабуні, то сиділа та, тиха й занедбана, сама – під клунею на ослінчику і думала якусь свою безконечну думу.

Наталка мовчки підходила і довго стояла біля баби – боялась її потривожити.

А потім бабуня і зовсім злягла. І день, і ніч лежала вона мовчки у темній кімнаті за піччю, відпочивала від довгого і трудного життя, майже нічого не їла, зробилася худенька й квола, неначе тінь.

А якогось дня, відразу ж після школи, пішла Наталка провідати бабуню. Зайшла у сіни, відхилила двері, а Зойка стоїть посеред кімнати – у довгій білій сорочці аж до п’ят, сиве волосся розпущене по плечах.

– Прийшла? – спитала вона Наталку й підійшла до вікна, визирнула скрадливо. – А я на тебе чекала. Маю щось сказати. Знаєш, сьогодні мене навідав твій дідуньо.

– Але ж дідуньо вмер? – здивувалася Наталка.

– Так… Але тепер він хоче забрати й мене із собою, у кращий світ. Ти б не хотіла піти із нами?

– Я…

І тут рипнули сінешні двері, баба сполошилась. Наталка на мить тільки повернулась до дверей, а коли знову глянула в кімнату – побачила, як та, підхопивши руками поділ довгого плаття, швидко пробігла від вікна до свого ліжка в закуток, лягла.

Не насмілилася Наталка чомусь підійти до бабуні знову й почувалася так, неначе взнала щось заборонене, чого не можна було їй і бачити нізащо. Але як увійшла до хати тітка, то нічого не сказала.

– Наталочко, що я тебе тепер попрошу, – сказала тітка. – Перекажи мамі, передай їй неодмінно, щоб вона якнайшвидше прийшла до нас, бо он із бабунею вже геть погано, лежить мовчки цілий тиждень, зовсім не встає із ліжка, не їсть. Скоро, либонь, помре…

– Добре, скажу…

Але Наталка не сказала.

А через два дні бабця померла…

Наталці було вісім років, та вона так плакала, так сильно побивалася за вмерлою бабунею, що як ішла в гурті з усіма людьми на цвинтар, то за слізьми й не бачила, куди ступають ноги.

Нестерпний біль рвав Наталці її маленьке серце і витискав із запалених очей цілі потоки сліз, вона тоді ридала на увесь голос, здавалося, неначе сама себе хоронила, а не стареньку свою бабуню.

Чомусь ніхто із дорослих тоді не втишив і не спинив Наталку, ніхто й не спробував вгамувати її вселенське дитяче горе. А у Наталки потьмарилась свідомість і тріснула душа…

Вона ще довго ходила, немов у сні, і аж до повноліття марила бабунею. Тому й дитину свою назвала на честь неї.

Усю вагітність Наталка гордо носила свій живіт і дуже ним пишалась.

І навіть коли стояла в довгій черзі, а люди хотіли пропустити її вперед, дивувалася – це ж для чого? «Хіба ж це важко – носити в собі дитину?» – думала Наталка.

Геть неважко!

Як їхала в автобусі – стояла з усіма і тільки дивувалася на винуваті й скрадливі погляди тих, що займали місце.

Була ще дуже молода!..

Навіть у переддень пологів поїхала на велосипеді через поле у сусіднє село до тітки, і великий живіт зовсім не був їй тягарем.

Вона уже тоді так сильно любила своє дитя, що віддала б йому кожен закуточок свого тіла!

Того вечора, перед пологами, зварила Наталка гречаний суп, але сама їсти чомусь не сіла. Вирішила скупатися. У залізну балію налляла води й вляглася, як могла, на саме дно, виставивши черепахою ноги й руки.

Вимившись, зайшла до хати й стала розчісуватися коло дзеркала. Як раптом з-під халата закрапала їй на дощану підлогу вода із купелі!

– Ой, із мене вода біжить! – вибігла на вулицю Наталка, бо від когось чула, що перед пологами «має бігти вода».

– Що, болить? – сполошилася свекруха. – Дуже тебе болить? Де болить?

– Наче й не дуже… – дослухалася Наталка до свого тіла.

– Денисе, сину! Швидко біжи по батька, нехай везе у пологове!

Свекор Наталчин був водієм грузовика і в той день перевозив на колгоспний тік зерно.

Як виїжджали поночі із