Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Скільки Наталка себе пам’ятала у дитинстві – її батьки без кінця сварилися, і хоч такий-сякий спокій вона мала хіба у бабуні Зойки…

Ранньої весни, коли за вікном – за білими, помережаними ще бабунею вручну білими фіранками вітер метав під черешню сніг (це під ту черешню, з якої раннього літа діти навперейми шпакам рвали чорні й гіркі ягоди), бабуня вносила до хати у широкій корзині, плетеній із червоної лози, надщерблені великі гусячі яйця, а потім і самих гусенят, у пелені. Як же любила Наталка, знявши грубу суконну хустку із кошика, нахиляти личко над малими пташенятами і сюсюкати до них!

А як же гусенята пахли! Вона пам’ятала той дивний запах із раннього дитинства. А як дрібнесенький їхній пух пурхав від кошика угору й лоскотав за ніс! Зеленаво-сірі клубочки підіймали голівки на людський голос і, виставивши вперед невеличкі чорні дзьобики, привітно пискотіли.

Якої ж втіхи мала Наталка від тих маленьких гусенят!

Як уже прокльовувалася перша трава, гусенята з гускою пускалися у двір, а Наталка тоді сідала на стільчику біля старої груші, аби їх пасти. Бабуня тоді ніжно до неї всміхалася:

– Моя пастушка!

Як уже ходила Наталка до школи, старалася відпроситися – пожити у бабуні. І на всі канікули…

Наталка спала з бабою в одній постелі, а над головою в них була дуже гарна древня ікона Божої Матері зі Святим Дитям на колінах. Крізь сон-дрімоту Наталці чулася тиха бабусина молитва-бурмотіння. В кінці «Амінь».

– Давайте я буду вчити вас читати! – якось сказала Наталка бабці.

– Ну то вчи… – бо та була геть зовсім неписьменна, ніколи в школу й не ходила.

– Ось це буква «а», – малювала Наталка на папері олівцем. – А це «м», це «б», запам’ятали?

– Ой, дитино, я ж уже не бачу!

– Як це ви, бабунько, таких великих букв і не бачите? – дивувалася онука. – Я ж дуже великими буквами пишу, слиню олівця!

– Не бачу… – зітхала бабця. – Стара я вже вчитися, ти-бо мені, Наталко, сама щось прочитай, тільки ж інтересне!

– Сідайте, слухайте! – казала Наталка. І читала…

Влітку ходили разом попід город у вишеньки, збирати по ярочку малесенькі жовті грибки.

Як назбирували повну пелену (баба клала грибки до фартуха), несли їх у малину, там стояла літня плита – кабиця. Бабуня її розпалювала сухими дровами, ставила на вогонь баняк і кидала туди картоплю; наприкінці ще й додавала руді грибочки.

Біля плити росла висока і стара гілляста груша, на її рівній гілляці дядько Костя, Наталчиної матері рідний брат і бабусин син, прив’язав для дітей мотузяну гойдалку.

Бабусин борщ весело шкварчав на кабиці, в малиннику достигала малина, а діти гойдалися в зеленому холодочку, обтрушуючи у траву й на стежку недозрілі ще маленькі груші-дулі.

Пізніше, як баби уже не стало, ту грушу спиляли. Але на прездоровенному пеньку кожного року виростав віхтик високої трави. Коли Наталка запитувала у матері, навіщо ж вбили дерево, та казала, що воно було дуже вже старе…

А ще біля плити, під великими кущами диких троянд і бузку, була чорна й холодна яма для буряків, повна-повнісінька сірих жабок…

Восени Наталка з бабунею ходили до ліщинових заростей по горіхи і на леваду за гусьми, туди, де під старою вербою ховалася древня кам’яна криниця. Бабуня звідти зачерпувала великою залізною кружкою джерельної холодної води – й давала пити.

– А це тобі на здоров’я! – приказувала при тому.

І така та вода була смачна Наталці!

Взимку вона любила провадити з бабунею довгі розмови про все на світі. Бо ніхто так гарно не вмів слухати, як баба.

Сідали собі вдвох посеред хати на домотканому рядні, дерли разом гусяче пір’я на подушки або перебирали квасолю, – і Наталка говорила й говорила, а баба слухала.

Того вечора Наталка не забуде повік! Як, весела, вона прибігла після школи до бабусиного подвір’я і вбігла в хату.

Тітка Надія, дядькова дружина, шила на чорній «Чайці» широке плаття для якоїсь сільської тітки, тихо співало радіо. Бабця вже лежала на постелі. Коли ж Наталка хотіла примоститися поряд із нею – спати, тітка Надія промовила із сумом:

– Доню, сьогодні коло бабусі не лягай.

– Чого? – здивувалася Наталка.

– Бо твоя бабка… захворіла…

– А що ж у неї болить?

– Розумієш… – дивлячись кудись убік, тітка шукала потрібних слів. – Бабуня вже дуже старенькі. Тож не треба тобі більше коло них лягати спати. Вже