Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Вибрав час! – крізь сльози кричала Марійка. – Наталко, батько твій вибрав час, щоб хтось побачив, він у коридорі завішався! Прямо на плафоні від лампочки, відкрив двері! Думав, мабуть, що хтось побачить його та й врятує! Або думав, що плафон не витримає його тіла! Що ж ти, дурень, зробив із собою-у-у-у-! – Марійка вила на всю хату. – Він і ворота, і двері прочинені покинув, та ніхто ж не надійшов на той час! Що ж воно таке сталося?! Ну як же це так, людоньки-и-и-и!

І Наталці зробилось страшно…

Батька в хаті не було, його мертве тіло повезли кудись «на вскритіє». У вітальні на столі вже горіла свічка, а мати ридала вголос.

Наталка упала в розпач, вона сіла біля вікна і теж почала плакати – все ж таки це був її батько, і він наклав на себе руки, і тепер вона буде називатись сиротою, а це так неприємно…

– А як же я тепер із дітьми сама буду-у-у-у! Ой, що ж мені, бідній, тепер на світі білому робити?!! – голосила мати.

Сусіди пробували Марійку втішити, та все марно.

– Не плач, ой, не треба плакати! Ти ж йому вже нічим не допоможеш! – гладила по голові кума Іринка.

– Ось тут покійний записку для вас залишив, – увійшов дільничний міліціонер і показав Марійці купку списаних Івановим почерком паперів. – Читати зараз будете? Бо ми із собою заберемо, як доказ.

– Давайте, прочитаю… – у Марійки затряслися руки: а що як чоловік про сховані гроші щось писав?

«Ти у мене свята, Марійко… І я тебе дуже сильно любив… так, як більше ніколи і нікого вже не любитиму… то навіщо жити без тебе й без дітей? А ти мені вже не простиш… – Марійка бігала стуманілим поглядом по дрібно списаних листках, визбирувала у пам’ять собі уривки. – Тож заклинаю тебе: після моєї смерті… щоб ти більше ніколи заміж не виходила… А дочки… нехай спом’януть хоч коли… на весіллях свого нерозумного, але справедливого батька… А ти бережи те, що я для тебе надбав… бо без мене ти, дурна і глупа, пропадеш…»

Списані Іваном аркуші із шкільного зошита дільничний міліціонер відразу ж по прочитанню забрав із собою.

Змилувався Бог – вчасно забрали з-перед Наталчиних очей і батькове мертве тіло.

Івана таки поховали на цвинтарі, хоч самогубцям там і не місце.

Але ті перші ночі без Івана…

Повернувся додому Ігорьок. Сусідка приходила ночувати до Марійки, та вона що далі, то все більше чомусь впадала у розпуку й відчай.

Бувало, що Марійка усю ніч голосила, завивала й плакала так неприємно-тонко, що Наталка починала шкодувати за звичною гризнею.

– Ну чого ж ти плачеш? – питалася Наталка. – За ким ти, мамо, плачеш?! Батька вже нема, не буде він більше над тобою знущатися, не буде більше тебе бити.

– Ой, що ж я буду із вами робити тепер сама-а-а-а?!!! – мати плакала все дужче.

Після десятого класу вступила Наталка до педучилища, мала вже й стипендію. І всю її до решти віддавала матері. А Марійка носила гроші в ощадкасу і клала їх на книжку.

Казала при тому: «Немає у нас батька, гроші треба економити. Хто його знає, що далі буде».

А воно таке сталося… Пропали всі ті гроші, невитрачені, разом із Радянським Союзом!

– Хай би вони краще тоді в плиті згоріли! – сказала Наталка якось матері. – Може б, ви з батьком тоді менше бились…

– При чім тут гроші? – бідкалась Марійка. – То все горілка проклятуща наробила, ревнощі. А ще… я таки заміж вийшла старою дівкою, та ще й бідна… Було б по-іншому, ми були б щасливі! І твій батько був хороший, ти знаєш, що він у прощальному листі назвав мене святою?!

Похорон – подія не для дитячого споглядання.

Перш ніж вони наважились щось відповісти, вона взяла тонкого та гострого ножа, протерла його якимось розчином й полоснула ним по животі Скарлет. Від її крику здригнулися навіть стіни.

У тебе більше ніколи не буде дітей.