Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

від баби, майже за сім кілометрів! Ігорок теж не хотів приходити додому, він уже вчився в технікумі, жив у гуртожитку.

Зима позавівала дороги снігом, а Наталка брела й брела дорогою вперед…

Зате ж спокійно спала.

Так тривало цілий тиждень. Аж доки одного дня не об’явилася тітка Вірка, вона почала вмовляти Марійку повернутися назад до чоловіка. Вірка молилася й клялася, що її брат вже не буде більше ніколи битися, що він тепер геть зовсім змінився, іншою людиною став.

– Не було вас, тьотю Віро, у нашій квартирі тими страшними ночами, ні разу не були ви за свідка! – кричала їй Наталка.

– Ой, Наталко, кому ти все це кажеш? – зітхала тітка. – Твій дід, а мій батько, така ж була скотина. Тільки… треба постаратися зрозуміти і вчитися прощати. Я ж простила…

– Погляньте на маму! – кричала у відчаї Наталка. – У неї в сорок років геть сиве волосся! А он ті рани, залиті зеленкою, бачите? А той шрам на носі?

– Твоя бабка Рузя…

– Я – не моя бабка! І моя мама – теж! Я вже більше не можу таке витримувати!

– Чому ти кричиш на мене? – здивувалась тітка. – Мала ти ще, аби в такі справи вмішуватися, і не тобі вирішувати, як дорослим далі жити. От буде у тебе власна сім’я, тоді й побачиш, бо хто його ще знає… – а тоді розвернулась до Марійки: – То що, Марійко, повернись до брата, бо він там такий пригнічений і плаче.

– Ні… Не знаю… Треба думати…

– Мамо!!!

– Наталко… Доню? – заглядала тітка Вірка до очей Наталки ще й наступного дня, перестрівши ту, коли вона ішла дорогою до школи. – Вернись, доню, хоч ти додому! Чуєш, Наталко, ну? Вернись! Тато ваш ходив до Ігоря в гуртожиток, то брат твій тата вже простив. І ти, Наталко, теж не сердься! Що ж тобі зробив твій батько? Хіба він тебе коли образив? Йди, Наталко, жити назад додому, тобі ж і до школи буде ближче ходити. А тоді й мама за тобою повернеться. Хіба ж ти, Наталко, не хочеш своїм батькам щастя?…

Того ранку за вікном віяло немилосердно. Сніг сипався, немов з рядна, і світу не було видно. Був перший день зими. Та Наталка мусила йти до школи – вона ж була відмінниця і закінчувала восьмий клас.

Йти треба було повз свою хату. Наталка пройшла байдуже, наче й не жила тут ніколи.

Тільки й запримітила, що ворота чомусь відчинені навстіж, і вітер шарпає ними туди й сюди.

У школі Наталка висиділа всі шість уроків, пішла ще й на гурток в’язання.

Уже вчителька почала щось розказувати; учениці побрали спиці до рук, аж тут до класу зайшла Наталчина класна керівничка.

– Наталко, а йди-но сюди, вийдемо за двері, маю тобі щось важливе сказати.

– Що сталося? – здивувалася Наталка, але підвелася, вийшла.

– Ти, дитино, тільки не хвилюйся, але кажуть, ось, мені щойно потелефонували, що твій батько… наклав на себе руки, чи що. То ти йди тепер додому…

– Що?! Хто це такі брехні про мого батька розпускає?! То все брехні! У нас удома все нормально! – Наталка вже звикла ховатися з бідою, уже була доросла.

– Ну… – опустила очі вчителька. – Як знаєш, Наталко, тільки краще йди.

– Ви тільки уявіть собі, – уже в класі пошепки заговорила Наталка до своїх подруг, – наша класна щось тут таке мені намолола щойно, неначе мій батько помер… У неї, мабуть, у голові вже всі клепки повилітали.

– Але ж, Наталко, ти сама казала, що ви із матір’ю тепер живете в баби… – засумнівалася Оринка.

– То й що? Кого обходить, де ми тепер живемо? Може, класна щось пронюхала, або її моя тітка Вірка вмовила мене лякати.

– Але ж, Наталко…

– Все, не будемо більше про це! Це якась дурня, їй-Богу!

Заняття в класі йшли далі, вчителька показувала, як набирати на спиці петлі.

Коли гурток закінчився, за вікном починало сіріти. І тут Наталка відчула страшний неспокій.

– А ходімо зі мною, – попросила вона в Оринки. – Мені чомусь страшно самій, а що як батько і справді… там…

А вдома Наталка побачила все ті ж відчинені настіж ворта. У хаті – чужих людей і матір – тільки вона чомусь була у чорній хустині.

Іван і справді того дня наклав на себе руки, зробив він те із собою вранці, якраз у той час, коли Наталка йшла повз свій будинок до