Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

Отоді Марійці було роздолля! Та й дітям теж…

Наталка усю ніч спокійно спала. Ігорьок не мочив під собою ліжко.

І Марійка теж у такі дні відживала, вона навіть сміялася і бралася читати книжку.

Спокійно сідали вечеряти, не горіло усю ніч світло.

А якось повернувся Іван із санаторію і сказав до Марійки:

– Бачив я таке кіно, про чоловіка й жінку, як вони увесь час билися, – наче про нас із тобою. Більше я вже не буду так поводитися, бо це дуже страшно.

Але вже через два дні напився, й мусила Марійка з дітьми втікати в ніч, ховатись по сусідах.

Одного року Іван таки насмілився і відпустив на курорт ще й Марійку… Він дозволив узяти Марійці профспілкову путівку, і вона мала їхати до Криму, бо вже півроку, як не могла вільно дихати – лягала спати й надсадно кашляла, хрипіла і навіть вдень задихалася.

– Може, так сталося, бо ти, Іване, побив мені ногами груди? Може, надто забились ребра? – дорікала йому Марійка.

У санаторії ж старенька лікарка після огляду сказала:

– Це в тебе, дитино, не бронхіт – кашель твій від нервів. Як заспокоїшся – воно само собою й пройде.

Майже місяць Марійка ходила на море загорати й купатися, вночі гарно відсипалась – і кашель пропав без сліду.

А як приїхала додому й показала фотографії…

– А це хто такий біля тебе притулився?! – допитувався Іван і тицяв пальцем на високого гарного мужчину, що стояв у гурті, але дуже близько біля Марійки.

– Це – Валерій, хороший, приязний чоловік.

– А цей?

– Це? Сергій, здається.

– Ну… Тепер я все нарешті про тебе зрозумів! От тепер і відкрилася твоя справжня суть! – багровів Іван, пішов до кухні й там нервово перехилив «сто грам». – У тебе там, бачу, кавалерів вистачало?! Бахурі, мабуть, не дуже й дивилися на твою вічно невдоволену пику? Так?! Так! Не відводь набік очей, Марійко! Ти ж іще й запам’ятала, як кого звали! Розказуй мені усе чесно, а ні – то зараз тут тебе і вб’ю!!!

– Нема мені чого розказувати, Іване… – плакала Марійка. – Я лікувалася, спитай людей, подзвони у санаторій, сам поїдь.

– Їхати?! Щоб із мене там всі сміялися? Не дочекаєшся!!! Я знаю, ти спеціально хочеш, відьмо, мене у Крим на посміховище відправити! Щоб я приїхав, а там усі пальцем тикали, що це я, чоловік тої гультіпаки! Уб’ю-у-у-у!!! – і бив кулаком Марійку по обличчю.

Цілу ніч Іван кидав об землю посуд, гатив кулаками й ногами в стіни, розбивав вазони, зірвав зі стіни дзеркало і гримнув ним об підлогу…

Аж на ранок Іван знемігся, тільки на якусь годину заснув, та відразу ж і прокинувся. Тоді, мабуть, вже вийшла із нього уся горілка, бо він оглянув розруху у кімнаті і сказав:

– Я нічого не пам’ятаю… Що тут було?

– Ось! – показувала Марійка синці і рани. – Це хто зробив? Не пам’ятаєш?!!!

– Ні, не пам’ятаю…

Тієї осені Іван геть повністю «із котушок з’їхав», так Марійка всім і скрізь казала. Бився він уже так часто, що не було такого дня, коли б у хаті було спокійно.

Двічі або й тричі на тиждень доводилося Наталці бігти до дядька Михася й просити у нього помочі. Аж тому набридло, і він пригрозив Іванові тюрмою. На якийсь час Іван приходив до тями, брав себе до рук.

Якось Наталка прийшла з прогулянки додому дуже пізно й застала батька на кухні, він сидів, вирячивши очі, а скрізь по підлозі валявся побитий посуд, на стіні було видно кривавий слід. Наталка погукала:

– Тату…

Але коли Іван повільно підвів обличчя, вона глянула йому в очі й насилу встигла вибігти із хати.

Наталка щодуху помчала через усе село, туди, де могла б бути її мати. Якщо ще була живою… Коли ж вбігла до бабиної хати, застала там Марійку, та лежала на дивані, дуже побита й навіть порізана ножем.

– Не вернуся додому нізащо! – надсадно плакала Марійка. – Нехай хоч і вбиває, вже більше так не можу. Ти не уявляєш, Наталко, що твій батько цього разу витворяв! А тебе, як на те, і вдома не було…

Дивилася Наталка на матір і згадувала свою однокласницю Оксанку:

– Я, мамо, додому теж більше вже не піду, ніколи більше не піду.

Так і вирішили…

Тепер Наталка добиралася до школи аж