Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Буде дівчинка! – «наворожив» Денис.

По дорозі у Наталки вже нічого й не боліло. Та чи й боліло до того – вона була не певна: просто налякалась? Але повертатися додому було запізно.

Зайшли у лікарняний передпокій.

– Ну що, Наталко, передаю тебе в турботливі й надійні руки лікарів. А мені… Ми тепер поїдемо додому: батько цілий день крутив руля, йому треба відпочити, – сказав Денис. – Ти тут тримайся, а я приїду рано-вранці.

– Гаразд, їдь, – дозволила йому Наталка. Почувалася звичайно і навіть рада була, що ось-ось стане мамою.

Денис вийшов в одні двері, а в інші зайшла медсестра.

– Чого сидиш? – оглянула вона з ніг до голови Наталку. – Скидай із себе одяг, – і знову вийшла.

Коли повернулася, Наталка стояла зовсім гола, її тіло били дрижаки.

– А це чого ти стоїш в трусах? – здивувалася медсестра.

– Я… а хіба не можна зостатися хоч в трусах?…

– Як робила дитину, так і родити будеш! Чи ти думала, що попала тут на курорт? О! Тут тебе, дорогенька, так закрутить, що й не до того буде! Скидай швидко, лягай на кушетку і розсувай ноги!

– Для чого? – боязко роззиралася Наталка по кімнаті.

– Буду клізму ставити!

– Навіщо?

– Щоб… Бо у нас є такі хитрі жінки! Спочатку віднікуються від процедури, а мені тоді прибирай за ними! Зрозуміла?

І Наталка, переборюючи сором, стала коліньми на холодну церату…

– Ну все, а тепер іди он у ті двері, я тебе покличу! – показала медсестра на синю кахляну стіну.

– А вдягнутися можна?

– Нічну сорочку хіба можеш одягнути!

Саме тоді вперше Наталка й відчула свій породільний біль!

Хапаючись руками за холодний кахель, тихо застогнала. Якою ж скривдженою й одинокою вона тепер була! Зовсім сама, довкруж витали неприємні лікарняні запахи, під ногами зчовганий цемент, над головою грушка лампи надто яскраво висвітлювала руді патьоки по вогких і прицвілих стінах, із поламаного бачка із шипінням у безвість текла вода.

Здалося, що минула вічність…

– Все? – нетерпляче заглянула медсестра у напівпрочинені двері. – А тепер гайда бритися! Лягай на койку! – показала на стару кушетку, накриту білим запраним простирадлом.

– Я вже підготувалася… – зізналася Наталка.

– Знаю, як ти там підготувалась! Всі ви до мене приходите готові. А тоді як лікар буде шити, я матиму що слухати! Лягай!

– А нащо шити? – здивувалася Наталка.

– Як це – нащо?! Коли при пологах матимеш розриви, треба буде тіло зшити. Чи ти як думала? О, це тобі не шури-мури! – недобре засміялась.

І на мить здалося, що медсестра їй за щось помстилась…

Після тортур Наталка зайшла до палати і нарешті залишилася там сама.

Лягла на вузьке і таке низеньке ліжко, що пружини аж прогнулися під її вагою до самої підлоги.

Була вже пізня ніч, і Наталка почала куняти. Але сон її скоро перебився: над головою раптом увімкнулася яскрава лампа – і в палату занесли носилки.

Наталка розвернулася до дверей і побачила, як дві жінки у білих халатах, взявшись за краї простирадла, переклали когось на сусіднє ліжко. Почувся стогін. Але медсестри навіть не озирнулися, вони відразу ж вийшли, не вимкнувши за собою світло.

Наталці стало цікаво. Коли ж вона придивилася – від страху й огиди волосся стало сторч – там лежала страшна й розкошлана жінка. Але та, мабуть, не помітила, яке справляла враження, зіперлася ліктями об постіль і посміхнулася до Наталки блідими й покусаними губами.

– Що так приглядаєшся, хіба ти не впізнаєш мене?

– Ні… – Наталка ще раз відчула приступ породільного болю.

– А я тебе відразу ж і впізнала! – розпатлана жінка важко впала на постіль. – Ух, зараза, як же воно болить!

Той біль швидко втишився, і Наталка знову подивилася на свою сусідку.

– Ну? То що? Не впізнаєш? Наталко! Це ж я, Таня! Ми ж колись були з тобою разом у піонерському таборі, хіба не пам’ятаєш?

Наталка знову відчула біль. Вона дивилася на розкуйовджену голову породіллі й усе силкувалася її впізнати.

І таки впізнала:

– Пам’ятаю…

– О! Це ж я тільки що народила! Дівчинку!

– Ой, як мене болить… – засичала Наталка й