Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Марко тим часом направив на Мальцева свого «Уебблі Скотта».

— Заспокойся, товаришу Мальцев, я тобі не ворог. І зброя у мене в руках саме для того, аби ти заспокоївся, а не для того, аби тебе порішити.

Мальцев нервово зім’яв лляну серветку.

— Чого тобі треба, Клєвєров? Чого ти хочеш? Марко усміхнувся.

— Нічого особливого, просто за ці дні, відколи я тут, я мовчу і спостерігаю, і те, що я бачу, дало мені підстави для певних сумнівів…

— І що ж ти бачиш? — проказав Мальцев, піднімаючи погляд на Марка.

— Бачу, що з тебе такий же пролетарій, товаришу Мальцев, — підморгнув Швед, — як із мене балерина із Большого театру… А ти вперто правиш своєї, що у минулому був заводським пітерським майстром.

Мальцев нервово облизав пересохлі губи.

— А ще я помітив, що як для заводського майстра, простого трудяги, ти занадто розумний, занадто ерудований, занадто призвичаєний до розкоші… — криво усміхнувся Марко. — Не в Зимовому ж тебе у сімнадцятому цього навчали?

— Це всі твої аргументи? — мовив Іван Мальцев.

— Ні… не всі, — продовжив Швед. — Зліпки з ключів… У такій справі, зазвичай, що менше причетних, то краще. Та й у чому, власне, проблема колишньому заводському майстрові виготовити за зліпками ключа?

— І це все? — знову пробубонів Мальцев.

— Ні, і це не все. Крейцмейсель…

— Я ж подав тобі його, — похмуро відказав Мальцев.

— Іване… — гмикнув Марко, не відводячи револьвер від грудей Мальцева. — Правда у тому, що крейцмейселя ні у тому ящику, ні біля нього не було. Крейцмейсель — це різновид зубила. Якось мені довелося ним скористатися. На цьому мої знання різноманіття назв робітничого інструментарію завершуються, але цю назву і вигляд інструмента я запам’ятав, от і захотів пересвідчитися, чи відомо пітерському робітникові, як він взагалі виглядає. Виявилося, що заводський майстер уявлення не має, що таке крейцмейсель!

Жовна на щоках Мальцева заходили жвавіше.

— Те, що пітерський робітник балується монпансьє від постачальника імператорського дому, взагалі мене повеселило… — продовжував Марко. — Хоча, припустімо, тут я можу і помилятися: коробка могла тобі не належати і перейшла у власність зі всім будинком та його вмеблюванням, посудом тощо… А могла і належати. Як сентиментальний спогад з минулого. Скажімо, ти зберігав у ній листи… чи як ностальжі за миколаївським достатком, коли кава та монпансьє були у широкому доступі. Ну і нарешті…

Іван Мальцев мовчки видихнув.

— Нарешті, товаришу Мальцев, Ви першокласно стріляєте як для пролетарія. У Вас хороша офіцерська виправка, рука завжди при лівому стегні, як приліплена… ну, там, де шабля має бути. І Ви так звикли до офіцерського самовзводного нагана, що коли стається форс-мажор і Вам до рук раптом потрапляє несамовзводний солдатський револьвер, Ви забуваєте про тонкощі застосування цієї зброї; замість звести курок, одразу натискаєте на спусковий гачок… Боюсь, і з фехтуванням у пітерського заводського майстра все добре. І з танцювальними па, — раптом я забажав би перевірити. І французькою ти, Мальцев, володієш, — це однозначно…

Марко на мить замовк, кивнув Маруньці, аби та виставила тарілки на стіл і йшла собі геть.

— Мої підозри утверджувалися поступово, — продовжував він. — Але досить швидко перейшли у тверде переконання. Ти, Мальцев, не той, за кого себе видаєш. Чи у тебе знайдуться переконливі докази того, що ти до революції справді був на заводі робітником?

— Робітником! Аякже! — раптом дзвінко розсміялася Марунька. — Я нічого у Ваших справах не розумію, Іване Миколайовичу, але і я давно так думала… Пане Клєвєров, та Ви на руки його високоблагородія подивіться. З нього такий же робітник, як із тутешнього бондаря скрипаль…

Марко зареготав.

— Ідіть, ідіть, Маріє Степанівно, не Вашого розуму ця справа, — сміючись, проказав до Маруньки.

Вона вдала ображену, фиркнула і почимчикувала до дверей. А Марко багатозначно підняв палець.

— О! О, товаришу Мальцев! Що і потрібно було довести! Жінку ти не проведеш, жінка — вона серцем відчуває. От і я дивуюся, навіщо тобі переді мною грати цей спектакль та прикидатися, коли ми із тобою одного поля ягоди? — проказав Швед, нарешті відкладаючи револьвер убік.

Далі спокійно взявся за ложку і почав наминати наваристу Маруньчину юшку з царської риби.

Мальцев, зітхнувши з полегшенням, взявся і собі за ложку. Замислено виловив у тарілці гілочку петрушки.

— Я так розумію… загроза для мене минула, товаришу Клєвєров? — проказав він, голосно відсьорбуючи гарячу юшку. — А то я, грішним ділом, подумав, що тобі наказано вивести мене на чисту воду і застрелити на місці.

Марко розвів руками.

— Ну що ти, друже… Я ж сказав тобі: ми одного поля ягоди. Та коли ти з людиною ідеш на справу і розумієш, що людина тебе має за йолопа, сам розумієш… До того ж тобі про мене відомо усе, геть усе. А мені?

— Так-так… ти правий! — погодився Мальцев. — Звісно, ти правий, Валеріане. І твоя проникливість і спостережливість робить тобі честь. Я справді дурив тебе щодо свого пролетарського минулого.

— Ну то, може, нарешті розповіси, як там є насправді? — Швед з апетитом відрізав і поклав собі до рота шматочок здоровенного соковитого шніцеля з курячого м’яса та капусти. — Так, — задоволено проказав він, наче нічого не трапилося. — Марія Степанівна відмінно готує, Іване, як для кам’янецької домробітниці. Просто відмінно! Та її шніцелю, на жаль, далеко до котлети де воляй[1]…

Мальцев і собі взявся за рум’яного шніцеля. Тягнув час, ретельно прожовуючи шматочок за шматочком.

— Ну, ну, я слухаю… — не вгавав Марко. — Чи ти не Мальцев? Прізвище якесь… занадто простецьке для