Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

Марко поморщився: такою зброєю він давненько не користувався, хоч руки механічно пам’ятали, що до чого. Цей у прямому сенсі спеціально «бракований» револьвер був поширеним ще у царській армії. Воєначальники переймалися тим, що солдатики «заграються» на полі бою і занадто швидко вистрілюють усі патрони, тож спеціально для зниження скорострільності була замовлена версія «Нагана». зі зниженими технічними характеристиками. На відміну від самовзводного, що вистрілював барабан за лічені секунди, у несамовзводному щоразу перед кожним пострілом треба було спочатку зводити курок, а потім аж тиснути на спусковий гачок, — зайве гаяння часу.

Тому під час Великої війни Марко несамовзводним наганом дуже рідко користувався, а будучи пластуном-розвідником, у розвідку повзав із потужним та швидким японським «Намбу» 8-міліметрового калібру.

— Чорт! — вилаявся Мальцев. Натиснув знову, знову нічого… Нарешті до нього дійшло: «Наган»-то несамовзводний!

— Іване Миколайовичу, — гукнув Швед крізь вивертаючий легені кашель. — Спробуй спочатку звести курок!

Мальцев тільки просолів у відповідь. Зробив усе як слід. Вистріл був бездоганним. За ним ще і ще один.

Влучив, бо хтось із того боку скрикнув.

— Майстерно! — підморгнув Марко. — Вправно стріляєте, Іване Миколайовичу.

— Отож-бо! — без особливого ентузіазму відказав Мальцев. — Дурня якась…

Постріли з млина ставали усе рідшими. У контрабандистів закінчувалися набої.

— Здавайтеся, вражі діти! Здавайтеся і я гарантую, що збережу ваші нікчемні життя! — гукнув Мальцев. — Здавайтеся, бо зараз ще піднесемо пір’я, і ви всі там подушитеся, як лиси у норі. Не найкраща і не найприємніша смерть…

Чекати довелося недовго. Ті, на третьому поверсі, без набоїв, майже знесилені від диму, викинули білий прапор.

— А тепер, товариші червоноармійці, витягуйте їх к бісовій матері і відкачуйте по змозі… — наказав Мальцев. — Бачиш, Валеріане, у твого плану був один ґандж. Аби вони усі там не подушилися…

— Так рухатися швидше треба, витягуйте, витягуйте їх звідти, хлопці! — гукнув Марко.

За хвилин десять усіх включно із заручниками червоноармійці витягли на вулицю. Почали відливати водою, приводити до тями. Ніхто, на щастя, не вчадів до смерті.

Мальцев задоволено глипнув на Марка.

— Ти як сам?

— Пече в грудях, звісно, ми добряче надихалися того смороду, — прокашлявся Швед. — Але без цього сиділи б ми тут і кукали, як зозуля в лісі, ще зо два дні.

— Молодець, Клєвєров! Відчайдух! Одразу видно військову кмітливість…

Марко, зблідлий і знесилений, розвів руками.

— Це не проп’єш…

Потім, діставшись дому, блював і пив трав’яний чай. В горлі і носі пекло, а шлунок викручувало у баранячий ріг. Перелякана Марунька навіть додому не поїхала, аби допомогти йому, — усю ніч чаї для Марка колотила.

Мальцев, хляпнувши добряче горілки, заснув сном праведника, наче він і не був із Марком разом у тому задимленому пеклі.

Вранці, геть знесилений, поснідавши тільки міцним чаєм, Швед запитально глянув на Мальцева.

— Неважний ти якийсь, Валеріане, панський. Відчайдух, але слабкий…. Он мені — хильнув келишок — і нічого… А Марія Степанівна каже, що усю ніч тебе відходжувала…

— Нічого… Зі мною вже все добре, — важко ковтаючи чай, відповів Марко. — Смалене гусяче пір’я — отрута для легенів…

Увесь день Маркові паморочилося у голові, робота не бралася. Від самого намагання скерувати думки у потрібному напрямку нудило. Мальцев же, заволодівши пристойним запасом хорошого коньяку, навпаки, був у чудовому гуморі.

— Ну, жевжику, — звернувся він до Марка, — про твоє геройство я доповів нагору, безперечно, нагорода знайде свого героя. Але, гадаю, тобі зараз краще додому і відлежатися… Ходиш зелений як водяник.

— Воно б непогано, — погодився Марко. — Та от тільки через пару днів до Волочиська, а ми ще печатки не знайшли…

— Чорт… — засопів Мальцев. — Я з учорашньою пригодою геть забув про наші пошуки. Правий ти, звісно. Та й обідня пора скоро… — глянув він на годинника. — Гайда… збирайся, поїдемо, пообідаємо та й помізкуємо, як далі бути. Бо втративши печатку, втратимо шанс знайти і те, що шукаємо!

Марко закашлявся, наче сухотний. У голові все ще шуміло. Що могло б прояснити тямку, то це горнятко доброї кави.

Такої, звареної у справжній джезві, до якої призвичаївся у Туреччині, міцної, з кардамоном, з маленької витонченої філіжанки, вприкуску з лукумом, набитим горішками та всілякими східними присмачками… Кава умить поставила 6 йому мізки на місце. Але звідки у пролетарському Кам’янці така розкіш!

— Де у нас у Кам’янці кави можна випити? — поцікавився у Мальцева, коли вони вже сиділи за обіднім столом, навколо якого звично метушилася Марунька.

Той тільки гмикнув.

— Ось у цьому, товаришу Клєвєров, і вся слабинка вчорашніх «їх превосходительств і високоблагородій». Кави їм, реверансів, хрусту французької булки… Якби я не був твоїм начальником, сидів би ти, Валеріане, на солдатській баланді та картоплі в мундирах! — розсміявся добродушно. — Бо кави тобі тут, у Кам’янці, ніхто сьогодні не зварить, навіть якщо й має. Кава, Валеріане, тепер вірна ознака того, що у домі, де нею бавляться, не прості трудові люди живуть, а значить, та оселя нам на замітку! Ось чай — інша справа! Найбільш трудовий, пролетарський напій…

— Воно-то так, тільки от що ж ти, коли чаюєш, — раптом проказав Марко, — то п’єш його не по-пролетарськи, як Сєргєєв, наприклад… З блюдця, вприкуску зі шматком сахарину?

Ложка в руці Мальцева застигла на півдорозі до рота.

— Що ти сказав, товаришу Клєвєров? — пробурмотів він невиразно.

— Кажу, — Марко глипнув на Маруньку, що завмерла з тацею в руках за спиною Мальцева, — кажу, товаришу Мальцев, що як для вихідця з лав трудового пролетаріату, ти занадто любиш розкіш. Колишні заводські майстри чаї ганяють не зі склянок у срібних підстаканниках, як звичні до такого колишні офіцери царської армії та всілякі служиві… Та й ножом і виделкою користуватися не дуже уміють… А ти ними вправно орудуєш!

— Багато ти знаєш, Клєвєров… — Мальцев зціпив зуби. Рука мимоволі потягнулася до зброї, однак його