Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— Ти правий, Валеріане, — нарешті відказав Іван. — Ти правий в усьому. Я справді ніколи не був робітником і що таке крейц… як там його…

— Крейцмейсель, — підказав Марко.

— Так. Що воно таке, не мав ні найменшого уявлення, — погодився Мальцев. — Я розумів, що видаю себе у дрібницях, але сподівався, що ти занадто вдячний мені і занадто переймаєшся роботою, аби підмічати за мною отакі промахи. Баюрний писав, що ти поринув у роботу, аби не думати ні про що більше. Але ж ти… Ну добре, слухай. Я розкажу тобі…

Мальцев відклав убік ложку, відсунув тарілку і схрестив перед собою пальці. Апетиту не було, хоч юшка зі стерляді смачно пахла на всю хату.

Тепер він міг більше не приховувати своє справжнє походження, і від того йому на душі раптом полегшало. Він був навіть вдячний Валеріану Клєвєрову за це викриття.

Не схильний до сентиментів, Іван відчував: роль, яку він грав останні роки — Івана Мальцева, ОДПУшника, більшовицького посіпаки, мало-помалу затягувала його на дно, у непроглядну темряву.

Хоч, служачи у контррозвідці, він не вважав себе безневинним ягнятком, бо всіляке траплялося. Радянська влада, до якої він зміг призвичаїтися, поволі ламала у ньому все людське. Від колишнього Івана залишилася тільки оболонка.

Спочатку він втішав себе тим, що не один такий, що дедалі більше офіцерів царської армії переходять на службу до совєтів; виправдовував свої вчинки тим, що, як і раніше, продовжуватиме служити своїй вітчизні, не кидає його на поталу іноземним інтервентам. Але все частіше себе запитував: проти кого він воює? Кому протистоїть? Інтервентам чи простому народу, на якому трималися підвалини царської Росії?

— До революції я мав інше прізвище, — почав свою розповідь він. — Іван Миколайович Верховенський. У тисяча дев’ятсот чотирнадцятому, у тому, іншому житті, я з відзнакою закінчив Імператорський Пажеський корпус, але замість піти на фронт, — Мальцев скрушно зітхнув, — вступив до контррозвідувального відділення при Генеральному штабі.

Звичайно, навчаючись у Пажеському корпусі, я не такої бажав собі кар’єри.

Такі як ти, бойові офіцери, вважали нас, жандармів, тиловими щурами, — гмикнув він. — І даремно. Часто ми у тилу без крові, шуму і пилу робили більше, ніж ви з кровопролиттями на фронті, — продовжував Мальцев. — Попри все я досягнув певних кар’єрних успіхів, двічі був нагороджений орденом Святого Станіслава IV-гo і ІІІ-го ступеня…

А у сімнадцятому мені вдалося врятуватися від погрому без особливих старань. Переодягнувся у робітника… Завдяки тому, що я служив у контррозвідці, у Петрограді мене ніхто не знав як людину із жандармерії…

— Так, — ствердно кивнув Марко. — Адже ти ходив вулицями не у мундирі жандарма, а у цивільному…

— Саме так. Мені вдалося перечекати найсмурніші дні після більшовицького перевороту. Спочатку я ще мав якісь надії на повернення до старого, дореволюційного ладу, сподівався, що то тимчасово. Та після погромів у Пітері… я усе зрозумів остаточно. Переїхав до Києва… Намагався вступити на службу до гетьмана Скоропадського, в Освідомчий відділ… Це було б непоганим застосуванням мого досвіду та умінь. Але там швидко усе згорнулося… Тодішні керівники Центральної Ради, як я вже не раз тобі казав, на жаль, не бачили цінності у кадрах царської армії і контррозвідки… Ми їм виявилися непотрібні. А от Ульянов-Ленін, як ти знаєш…

— І ти став Іваном Мальцевим, колишнім майстром пітерського заводу… — проказав Марко. — І почав працювати на радянську владу…

— Саме так, — погодився Мальцев. — Мені потрібно було вижити, і гратися у всі ці ігри, доводячи, що я хоч і з «колишніх», але розділяю ідеали революції, бажання не мав… Бути Мальцевим простіше, Валеріане.

— А як ти пояснював свою грамотність, освіченість, вишкіл?

— Щось приховував, вдавав, що не розуміюся, не вмію… а пояснював усе дуже просто: ми ж, робітничий клас, теж Маркса-Енгельса почитували! В тім-то й парадокс, Валеріане, — Мальцев стомлено зітхнув. — 3 напівграмотного і неосвіченого, але ідейного робітника менше питають… Ідейність, Валеріане, коли потрібно, заміняє усе: і досвід, і грамотність, і у прийнятті важливих рішень підсобить… Ідейність — це як друга інтуїція: підкаже, що і коли робити. Рухайся у її руслі і ти не помилишся.

Марко замислився. Пригадалося: у дев’ятнадцятому він теж прийшов до Розвідної управи зеленим та ідейним… Але ні на мить не сумнівався у тому, що зробив правильний вибір. Ця відданість ідеї і повела його далі по життю.

— Іти настільки загорівся більшовицькою ідеєю? — поцікавився Швед.

— Валеріане, якби я настільки проникся більшовицькими ідеями, то не хапався б за можливість дати звідси драла… — загиготів Мальцев. — Проте давати драла босим і голим — це одне. Інше — податися у світ із пристойним статком, який відкриє перед тобою необмежені можливості. І це неодмінно станеться, якщо ми таки знайдемо ті скарби.

— Але ж ти не пролетарій… А отже, вдавана ідейність не може керувати твоїми діями! — заперечив Марко. — Ти ж не за ідеали марксизму-ленінізму борешся!

Мальцев потягнувся, випростався на мить, аж хрускіт почувся.

— Головне, Клєвєров, зрозуміти, усвідомити і пропустити через себе сам принцип і механізм дії тієї ідейності. Далі — дрібниці. Починаєш усе робити механічно. Мені, колишньому контррозвіднику жандармерії, то було не складно. І раніше доводилося постійно когось із себе вдавати, грати якусь роль… Зрештою, я ж із ними, підступними пролетаріями, і до революції мав справу, тому особливо щось вигадувати не доводилося… Усе було знайоме.

Та й за час роботи я надбав необхідні документи, бо коли ще не пахло смаленим, я собі підготував усе необхідне. Так з’явився пітерський заводський майстер, Іван Мальцев. Ну а далі… мої пошуки тепленького місця увінчалися успіхом. Тут, у Кам’янці, я поки що як у Христа за пазухою, сам бачиш. Щось роблю, щось крізь вуха пропускаю… Вичікую підходящий момент. Але все так не завжди буде. Більшовики не для того прийшли сюди, аби полегшити комусь життя, Клєвєров! Я тобі кажу: вони витиснуть із цієї землі усі соки.

— Похмурі твої пророцтва… — гмикнув Марко.

— Які вже є… — відповів Мальцев. — Та й не