Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

пророцтва це, а висновки. Роблю їх з того, що бачу. Гряде біда, Клєвєров. Така біда, що ми у часи «Ніколаєвського ізобілія» й уявити такої біди не могли.

— Подивимось…

Марко відсунув тарілку і гукнув до Маруньки, аби та йому чаю заварила.

— От що… — проказав він Мальцеву. — Завтра маємо ту печатку знайти — кров із носа. Немає часу тягнути кота за хвіст. Хто знає, що тому Сєргєєву спаде на думку завтра…

* * *

Автівка важко торохкотіла на Сатанів. Марко вдавав, що дрімає і подумки тішився, що Мальцев надав йому авто з водієм.

Взагалі, відколи перейшов Збруч і втрапив на територію радянської України, відчував, як його супроводжувало Боже сприяння; здавалось, можна було просто розслабитися і плисти за течією.

Скільки разів у житті Марка траплялося отаке дивне, шалене везіння, коли все складалося, як візерунок на полотні, — він щоразу собі повторював: то не везіння. То Бог мене любить. Значить, і я роблю те, що Господу угодне.

Тож тепер дорогою до Волочиська, біля водія, міг трохи розслабитися і подумки ще раз все добре обдумати…

Те, що вдалося розколоти Мальцева, тобто Верховенського, зберігши свою власну легенду, його тішило. Заразом він дізнався і слабкі місця колишнього співробітника жандармерії. Схоже, Мальцев особливо й не крився. Гроші! Йому потрібні гроші і можливість утекти з країни совєтів… Стомився він. Роль уповноваженого ОДПУ була для Івана заважкою, то відчувалося. А доступ до секретної інформації з першоджерела та професійне уміння аналізувати й робити логічні висновки зі всього, що відбувалося навколо, змушували Мальцева всерйоз задуматися про те, як рятуватиме свій зад, коли зовсім сутужно стане. Хоча… зі своїм талантом триматися на плаву він і за важчих часів би пристосувався. Однак Марко зрозумів: тяжко йому, «не по Сєньке шапка». Одна справа — благородна слідча та розвідувальна робота у жандармерії на благо вітчизни, а інша — те, що отримав, ставши на службу до більшовиків.

Іван запросто довірився, майже висповідався йому, і Шведа це насторожувало. Занадто щиро як для колишнього жандарма.

Так, не всі колишні військові, жандарми, слідаки і навіть контррозвідники царської служби могли прийняти і змиритися з крахом цілої епохи! Для багатьох падіння монархії та встановлення кривавої і нікчемної за своєю суттю так званої диктатури пролетаріату стало особистою трагедією.

Але, Мальцев (Швед подумки продовжував називати Івана Верховенського його пролетарським, вигаданим прізвищем) на слабака мало скидався. Це очевидно. Як очевидно і те, що він, Марко, потрібен йому виключно для загрібання жару. Сумнівів немає: ділитися скарбами Мальцев навряд чи з ним стане. Уся його приязнь скінчиться, коли справа дійде до свого логічного завершення. Якщо все складеться і йому, Маркові, вдасться відшукати ті скарби, Іван без роздумів його прибере…

Марко усміхнувся собі під носа: нехай спробує! Однак витрачати зусилля на перевербування Мальцева, як Маркові видавалося, теж було не варто. Верховенський мав занадто гниленьке нутро пристосуванця. Тож сподіватися, що він вірою і правдою служитиме інтересам української національної ідеї, — марні ілюзії.

Ну добре… Що там ще? Із Кренцелем він зустрівся знову, переговорив. Усе наче вдалося обумовити.

Марунька… То сам Бог так розпорядився, що сьогодні вона домробітниця в оселі уповноваженого ОДПУ…

Печатку, на диво, виявилося відшукати простіше, ніж гадалося на початку. Отримавши дублікати ключів, вони з Іваном не гаяли часу. Заявилися до слідчої в’язниці з кількома пляшками контрабандного напою, добутого Мальцевим під час недавньої пригоди. Іван не поскупився, і розкішний контрабандний коньяк полився рікою. То робилося для того, аби Швед, поки Мальцев споював Сєргєєва, мав час пошукати скрізь, де той міг би заховати печатку.

Нерозбалуваний такою розкішшю — хляти дорогий французький коньяк і, спокушений прихильністю Мальцева, комендант Сєргєєв раз-пораз нагадуючи, що завтра вранці треба бути огірочком, надудлився до свинячого виску.

Розгублені вартові не знали що й казати.

Тож поки Мальцев всаджував напівживого Сєргєєва зручніше у кріслі, Марко без зайвого шуму відчинив дверцята сейфу. Інші ключі виявилися непотрібними. Сєргєєв, як він і передбачав, тримав печатку у своєму кабінеті, у сейфі — єдиному сховищі, якому довіряв, як собі. Бо хто при здоровому глузді наважився б проникнути у кабінет начальника слідчої тюрми?

Від побаченого у темному нутрі сейфа Шведу стало не по собі: браслети, каблучки, ланцюжки, сережки… Усе це колись належало ув’язненим чи їх рідним, що намагалися, давши коменданту хабара, отримати хоч якусь звістку про своїх заарештованих родичів. В окремій коробочці лежали… золоті зуби. Як вони опинилися у сейфі Сєргєєва, можна було тільки здогадуватися.

А печатка… Спочатку Марко не зрозумів, що перед ним саме те, що він шукає. Вона була досить масивною, нагадувала важкий чоловічий перстень, яким у сиву давнину запечатували віск. Клірику її і справді можна було спокійно носити на руці, не викликаючи жодної підозри, що єпископ Лєпновський і робив. Старе, почорніле за віки срібло робило печатку геть непривабливою і майже невпізнанною.

Марко придивився до різьблення на її пласкій поверхні: свята Маргарита, що тримає у руках хреста та розгорнуту книгу…

— Вона! — проказав Мальцеву.

Той полегшено видихнув.

— Зачиняй сейф і вшиваймося звідси. Не думаю, що цей бовдур першим же ділом кинеться перевіряти, чи на місці його каблучка… Поки проспиться, поки до тями прийде… Тим більше, — Іван кивнув у бік сейфу, — все інше на своєму місці. Нехай доведе, що то ми.

Марко тим часом акуратно зачинив дверцята сейфу.

Справді, впоїти Сєргєєва контрабандним коньяком було геніальною у своїй простоті ідеєю. Та й не розуміючи цінності печатки, яку зберігав у своєму сейфі, той навряд чи завтра ж ударить на сполох: попервах просто не знатиме, що вона пропала. Далі гадатиме, що каблучка єпископа десь загубилася поміж інших дорогоцінностей. А потім, коли все ж таки згадає про неї, — якщо взагалі згадає, — то забуде, коли і при яких обставинах вона могла б пропасти.

І що йому до неї, коли сейф