Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

набито куди розкішнішими цінностями, ніж старий єпископський перстеник із почорнілого срібла…

Марко намацав печатку у кишені і зручніше вмостився на сидінні.

Останнє… Останнє, що він зробив, покидаючи Кам’янець, — ще раз подумки попрощався зі своєю хатою. Хтозна, як повернеться у Волочиську й Тарноруді і коли тепер знову побачить її. Попрощався із Марунькою. Вона отримала чіткі інструкції і чекатиме, коли із нею зв’яжуться.

І ще… побував на кладовищі. Довго прогулювався алеєю поміж могил і хрестів, перевіряючи, чи ніхто не вчепився за ним слідом. Далі пройшов на знайомий з дитинства ряд: могилка бабці Гелени, прадіда Михайла… їх давно ніхто не доглядав як належить.

За нової, радянської влади літньому сторожу цвинтаря перестали платити зарплатню, але він попервах продовжував доглядати могилки: там бур’яни викосить, там підправить похилений надгробок… Та коли геть знесилів, міське кладовище та догляд за ним залишилися повністю на милість випадку.

Тож містяни як могли, так і доглядали. І за своїм, і за чужим.

Хтось абияк обкосив бур’яни навкруги могилок бабці і прадіда, але в кам’яних обкладах перед хрестами, давно нічого не квітло, як то було за часів, коли батьки були у місті.

До тієї могилки, заради якої прийшов, довго не наважувався підійти. Наче боявся сам себе, своїх відчуттів. Боявся, що спогади, заховані у найдальших закапелках пам’яті, знову вирвуться страшним роєм і терзатимуть душу.

«Червона Офелія» — значилося на дощечці, прибитій до простого дерев’яного хреста.

Нічого… Жодного поруху в серці чи сум’яття в думках. Могила Белли, як і обіцяв Кренцель, була доглянута, поросла барвінком та кам’яною трояндою. Казав, такі ж росли на могилі його матері, і він відщипнув по паростку, а ті й прижилися на новому місці.

До хреста тулився кущ калини. Кренцель посадив. Гм… Белла посміялася би з таких сентиментів.

«Червона Офелія». Прощавай.

Марко повернувся і пішов. На серці було спокійно. На душі — майже легко. Вільний. Він тепер остаточно вільний від того минулого, в якому був з нею. У якому залишилась вона сама. І це добре. Дуже добре!

— Скоро Волочиск, товарищ уполномоченный! — голос водія повернув Марка з напівдрімоти.

— От і добре… — мовив він, протираючи очі. — Замечательно.

— А в Волочиске Вас куда доставить? — поцікавився водій.

— До комендатури.

— Хорошо, товариш уполномоченный, по-хохляцки балакаєте!

— І тобі раджу навчитися, поки тут службу несеш, — відповів Марко. — Бо крутитимеш оцього бублика, — кивнув на руль автівки, — допоки тебе…

— А что это дает? — перепитав водій. — Зачем мне учить этот недоязык? Я, может, завтра опять в Кострому…

Марко видихнув.

— Боюсь, браток, завтра ты в свою Кострому не вернешься. И послезавтра тоже. Потому учи язык. С местным населением надо уметь разговаривать на их языке.

— С хохлами?

— А хохлы хуже тебя, что ли?

Солдат здивовано глипнув на Марка.

— Так пусть, товариш уполномоченный, скажут нам спасибо, что мы вообще их всех не уничтожили! Разве не так? Они же советскую идею не воспринимают! Это ж все петлюровский сброд недобитый!

— Чи не занадто у товариша Мальцева говіркий водій? — проказав Швед, не дивлячись на водія.

Той знітився, принишк.

— Виноват, товарищ уполномоченный.

— Ось так краще. А то розбалакався мені тут. Ти на території радянської України і маєш знати мову, аби розуміти місцеве населення. Второпав?

— «Второпав» значит «понял»? — перепитав водій.

Марко нічого не відповів. Стулив очі, ніби знову поринувши у дрімоту. Не проронив ні слова, поки авто не зупинилося біля комендатури. Наказав водію чекати, а сам піднявся до Кашина.

Кашин… Не такий простий, як видається, — так наставляв його Мальцев. За час несення служби на посаді коменданта зумів добре «заземлитися» у Волочиську. Своя людина біля Кашина Мальцеву була вкрай потрібна — людина серйозна, надійна, яка б тримала Кашина на короткому повідку.

— Розпустився Порфирій, одначе. Втратив відчуття страху. Занадто жадібний і свавільний, — напучував Шведа Іван. — Ти з ним будь обережний, але не панькайся і на гостинність його не ведися. І з бабами, яких тобі підсуватиме, не зв’язуйся. То у нього перше діло — очі замилити. Одразу бери за горло, якщо що. Інакше першим схопить. З Порфирія можемо гарний зиск мати, Клєвєров, поки оті скарби шукатимемо!

А якщо вдасться його заламати, телеграфуй до Кам’янця, на домашню адресу на ім’я Марії Степанівни.

Кашина на місці не було. Сказали, десь на виїзді, повернеться пізно. І то, мабуть, одразу додому. Тож далі він попрямував до Василя Семенюка. Однак і в того хата була зачинена. На обійсті — ні жінки, ні його самого. Напасть якась…

Робити нічого, повернувся до комендатури, а там, очікуючи Кашина, приліг у його кімнаті, де Порфирій за потреби залишався ночувати.

Заснув як убитий, а прокинувся вночі від незрозумілого шарудіння, що ширилося кімнатою. Розтулив очі, вдивляючись у темряву.

Просто перед ним у напівтемряві стояла жінка, геть гола. Нахилилася, припала устами до його губ, стягнула у поцілунок, пристрасний, до чорта несподіваний.

Марко трусонув головою, від несподіванки відсахнувся.

— Це ж я… — проказала незнайомка. — Це ж я, Порфирушко! Налякався, любий?

— Порфирушка? — промовив Швед, відсторонюючись від жінки.

Та й собі відсахнулася, наче вжалена.

— О, Господи…. Цього тільки мені бракувало!

— Хто ти?

— Зоя… — боязко промовила та. Уся пристрасть, з якою секретарка Кашина спокушала свого начальника, раптом зникла, розчинилася у темряві.

Марко підвівся. Підійшов до стіни, помацав руками. Клацнув вмикачем. Тьмяне світло лампи освітило кімнатку відпочинку і голу, збентежену Зоєчку на краю ліжка.

— Господи… — тільки й промовила вона. — Товаришу Клєвєров… Валеріане Олексійовичу… вимкніть світло! Повірте… я…

— Вірю, — відповів Марко не без іронії у голосі. — І бачу, що не до мене. Візьми