Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

он, одягнися! — кинув Зої її комбінацію та сукенку, які та необачно залишила на стільці. Вимкнув світло. — Одягнешся навпомацки?

— Так, — тихо промовила та. — Я не знала… — прошепотіла за мить. — Не знала, що тут Ви, Валеріане Олексійовичу.

— Як не знала? — поцікавився Швед. — Невже черговий тобі не сказав, що товариша Кашина немає?

— Товариш Кашин сказав мені ще вранці, що сьогодні хоче побачитися зі мною. От я і прийшла, як зазвичай, в умовлений час. До того ж… Я його особиста секретарка, — відповіла Зоєчка вже більш упевнено. — Тож перед солдатами, що стоять в комендатурі на варті, не виправдовуюся. Мало там що… Може, я знадобилася товаришу Кашину для якоїсь термінової і важливої роботи… Мене усі тут знають і навіть не запитують, чого і на скільки я йду до комендатури.

— Тобто товариш Кашин тобі довіряє? — усміхнувся Марко, підходячи ближче.

— Так… Довіряє. Я його права рука. А ще….

— А ще ти спиш із ним. Я це зрозумів.

Зоєчка опустила погляд, але натягувати сукенку не поспішала. Так і сиділа на краєчку збуреної канапи.

Розгледіти вираз її обличчя Марко не міг, але відчував: дівчина вкрай збентежена неочікуваним поворотом.

— А чому зустрічаєтеся тут? Все-таки комендатура. Тут же геть не зручно…. — майже зі співчуттям у голосі запитав Швед.

— У товариша Кашина сім’я. Вдома не можна, — з вражаючою щирістю зізналася Зоя. — А у мене вдома батьки.

— Так… Серйозний аргумент, — погодився Марко. Мимоволі спробував розгледіти Зою у темряві. Пам’ятав, при світлі вона й справді була ладна станом, вродлива дівчина. Тільки геть шалена, судячи з усього.

— Чого ж товариш Кашин не винайме для тебе житло, аби ви там із ним милувалися? — зауважив резонно.

— Волочиськ — велике село. Тут усі про всіх все знають… — розгублено знизала плечима Зоєчка. — Винайняти для мене житло у Волочиську — все одно, що написати про нас в «Червоній Зорі» на першій шпальті, — раптом затулила собі рукою рота і боязко глипнула на Марка. — Ой… Це ж я Вам стільки всього наговорила… Що ж тепер буде?! — проказала у розпачі.

Марко підійшов ближче, сів біля неї. Провів пальцем по округлому плечу.

— Та заспокойся ти… Діло ж таке… молоде. Ну, помилилася, то й що з того?

Зоя підняла голову і благально мовила:

— Ви не розкажете товаришу Кашину?

— Я що; схожий на того, хто багато патякає? — Марко з розумінням подивився на дівчину.

— Ви… Ви… Ви не знаєте Порфирушку, — раптом промовила вона. — Він взагалі-то непоганий, гарні дарунки робить мені… Іноді навіть до Кам’янця із собою бере… Чи до Проскурова… З ним я — як у Христа за пазухою. Але якщо дізнається, що я так оконфузилася… він мене заб’є.

— Не бійся, Зоє. Я йому нічого не скажу, — Марко погладив її по плечу. — Одягайся та повертайся додому.

— Дякую, Валеріане Олексійовичу.

— Лупцює тебе час від часу?

Марко навіть у темряві відчув Зоїн спантеличений погляд.

— Так… Буває, — проказала тихо.

— І ти терпиш?

Вона важко зітхнула.

— А хто я тут без нього?

Взялася боязко надягати комбінацію та шовкову коричневу сукенку з кокетливим вирізом на грудях, у якій прийшла до комендатури.

— Ти вродлива дівчина, невже хлопці за тобою не впадають? Нащо тобі Кашин знадобився?

Зоя знову зітхнула.

— Я покритка… Знаєте, що це таке?

— Так… Читав у Шевченка, — відповів Марко. — «Кохайтеся, чорноброві, та не з москалями…». Чого ж ти, Зоє, поради свого ж, українського поета не послухала?

— А Ви читали Шевченка? — здивовано перепитала вона у Шведа.

— А чому б і ні? Читав…

— Ну… — розвела руками Зоя, — так сталося. Він мене покинув вже з дитинкою. Встиду було на увесь Волочиськ…

— Ну, ну… Який же це встид… Це життя. — Марко погладив її по голові. — То у тебе й дитинка є?

Зоєчка мовчки похитала головою.

— Дитинка померла. Через три дні після народження. З диханням у неї щось було не так… А мені… тільки у коханки до товариша Кашина і можна було податися. Зате тепер усі… — промовила вона, з відразою скрививши губи, — усі, хто сміявся над моїм встидом, поважають мене… Чи бояться.

— А батьки?

— А що батьки? — наче виплюнула вона. — Мати важко хвора, вона й не розбирає, хто я їй. А тато, коли вагітною була, за волосся притягнув до дровітні, хотів голову мені сокирою відрубати за той встид, що я йому зробила. Ото якраз товариш Кашин мене й порятував.

— І ти за це…

— Ну а чим я могла з ним іще розплатитися? — Зоєчка похитала головою. — Та, видно, і я сподобалася йому. Після смерті дитини він запропонував мені стати його коханкою, взяв на роботу до комендатури… Звісно, я погодилась. Зате тепер… Батько здебільшого мовчить. Тільки іноді бурчить собі під носа, що виховав профуру… Але я тепер на те не зважаю. Однак вести товариша Кашина додому не можу…

Вона вже була одягнена. Стояла перед Марком.

Швед із посмішкою подивився на неї.

— Кохаєш його?

— Кого? — перепитала Зоя. — Кашина? Спочатку думала, що кохаю, коли він мене від вірної смерті врятував. А потім…

— А що потім? — поцікавився Марко.

— Поки він цікавився мною, я його кохала… Але коли він почав…

— Що?

Зоя схлипнула.

— Коли почав підкладати мене своєму начальству та пропонувати потрібним людям…

Марко зітхнув. Підійшов ближче до неї, пригорнув, муркнув десь у вухо:

— І зі мною велів?

Зоя лиш ствердно хитнула головою у відповідь.

Швед тихо розсміявся, взяв її обличчя у