Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

— То ти мені збрехала? Прийшла сюди, добре знаючи, що Кашина тут немає, розіграла цілий спектакль… Він дізнався, що я заснув тут, і звелів тобі прийти до мене серед ночі?

— Ні, ні… — замотала у відповідь головою Зоя. — Я гадала, що то товариш Кашин… Я не знала, що то Ви, товаришу Клєвєров… Побий мене Боже, якщо я брешу Вам!

— Ну, добре… Вдам, що повірив.

Відпустив її, підійшов до вікна, за яким панувала суцільна темінь.

— Чому так темно? Чому будівля комендатури з цього боку так погано освітлюється?

— Там стодола… — пояснила Зоя. — Там зберігають сіно, дрова… Освітлюється лише подвір’я, а з цього боку товариш Кашин наказав не освітлювати, аби не витрачати зайвих ресурсів.

— Здурів той Кашин, чи що… Сіно й дрова під комендатурою будь-який дурень запалити може, згорять усі живцем, а він наказав не освітлювати!

Повернувся до Зоєчки.

— Хочеш, аби Кашин більше не мав до тебе ніякого діла, не лупцював тебе, не підкладав тебе ні під кого? — запитав тихо.

Вона закивала.

— Хочу. Але хіба так можна?

— Я захищу тебе. Скажу йому, що тепер ти моя коханка і відсьогодні йому до тебе — зась! Але за це ти маєш…

— Усе зроблю! — схлипнула Зоєчка. — Тільки порятуйте від Кашина, Валеріане Олексійовичу… Стомилася я слугувати йому. Ви навіть не здогадуєтеся, через яке я приниження часом проходжу, коли розважаю його друзів…

— Так швидко погоджуєшся? — здивовано проказав Марко. — Ти ж не знаєш ще, чого мені від тебе треба… Може, я такий самий, як він?

— Ви добра людина… по очах видно, — зашепотіла Зоя. — Тільки врятуйте мене від Кашина… Прошу!

Марко торкнуся пальцем її щоки.

— Ти ненормальна, Зою.

— Усе зроблю… тільки несила мені більше з ним…

— Гаразд… Тоді мусиш розповісти мені про Кашина геть усе, що знаєш, — проказав Марко. — Які махінації крутить, з ким із непевних людей знається… Ну і слідкуватимеш за документацією. Усе ж через тебе проходить?

— Розповім! Розповім! — зашепотіла Зоя. — Усе зроблю.

— Слухаю…

— Просто зараз? — пролепетала вона.

— А навіщо у довгий ящик відкладати?

Зоя ковтнула повітря, ніби набираючись сміливості.

— Дивіться, Валеріане Олексійовичу… Сіно і дрова в отій стодолі — то тільки прикриття… — сміливіше промовила вона, втримавши руку Марка біля своєї щоки — чи то з вдячності до Маркової лагідності, чи то здуру.

— У якому сенсі прикриття? А що ж там насправді? — поцікавився Швед.

— Ну… товаришу Кашину контрабанду частенько доправляють вночі з того берега, з підволочиської сторони. Випивку всіляку там, килими, тканини, інший крам… Ну, таке, що у нас тут ніде не купиш, хіба у Києві чи Москві… Ну і таємно, аби менше їх бачили, сюди, до стодоли зносять. Бо ж не буде комендант сам у себе обшуки проводити… Тому він і наказав не освітлювати за комендатурою. Я достеменно не знаю, бо була там лише один раз… з другом Порфирія. Він напився, до ліжка уже іти не хотів, і Порфирій мені до нього наказав іти… на сіно. Там, певно, є якась схованка… Не знаю… склад таємний, чи що… Той друг Кашина був зовсім п’яний і отаке мені лопотів. Мовляв, оце з тобою розважуся, завтра погрузім, і єслі всьо пройдьот хорошо, то привезу тебе в подарок золотое украшение… З п’яним діла небагато, я й не впиралася. А вранці він від’їхав від комендатури на автівці, завантаженій бог зна чим…

— Цікава інформація. Розумна дівчинка, — похвалив Марко. — І що, привіз прикрасу?

— Так… — Зоя полізла рукою за пазуху, витягнула щось схоже на кулон — у темряві Марку було складно роздивитися.

— Ще щось можеш розповісти? — поцікавився, нахилившись до неї.

— Знаю ще, що у Кашина свої зв’язки на кордоні. І якщо потрібно, то й слона через кордон провезе…

— Де саме ті зв’язки? Із ким?

— Не знаю… Але можу дізнатися, — відказала Зоя. — Кашин із одним моїм волочиським знайомим іноді зустрічається. У них точно є якийсь спільний ґешефт. То я можу вивідати у того…

— Чудово, Зоє, — відсторонився від неї. — Іди вже, пізня година. Дійдеш сама додому?

— А що мені станеться… Мене у Волочиську тепер ніхто пальцем торкнутися не посміє.

— От і добре. Іди, Зоє, додому, не затримуйся ніде. Завтра ще поговоримо.

— І Вам дійсно від мене більше нічого не потрібно? — перепитала Зоя.

— Ні, Зоє… Не потрібно. Ну… може, іншим разом.

Тільки-но секретарка Кашина зникла за дверима, Марко видихнув.

— Оце так… — проказав сам до себе. — Чого бідне — бо дурне, чого дурне — бо бідне…

Знову вклався, не розстеляючи, на пропахле гірким одеколоном та цигарками ліжко Кашина і заснув.

На світанні Марка розбудили крики і ґвалт, що доносилися із кабінету коменданта. Жалібно скавулів жіночий голос. Йому вторив добірними матюками чоловічий. Швед підхопився, прислухався… Чоловічий нагадував голос Порфирія Кашина. А жіночий…

Миттю накинув кителя, кинувся босим до дверей.

Там у кабінеті із закривавленим обличчям лежала розхристана і розпатлана Зоя. Над нею, приставивши до скроні наган, зачервонівшись у шаленстві, нахилився Порфирій Кашин.

— Прощайся с жизнью, тварь!

— Стоя-я-я-ять! — крикнув Марко. — Стоять, Порфирий! Мать твою, прекрати немедленно!

Палець Кашина на мить застиг над спусковим гачком.

— Товарищ Клєвєров? Ва-валериан Алексеевич… А что Вы здесь делаете? Откуда Вы взялись?

Від нього несло перегаром за версту. Шведові аж подих перехопило від смороду, що виривався з відкритого у здивуванні писка коменданта.

Марко відштовхнув Порфирія.

Гримнув постріл. Портрет Леніна на стіні підстрибнув, ніби у