Олексій Михайлович Волков - День відбуття

жахливі для офіцерства часи — повний занепад, припинення фінансування та розкрадання того, що було. Розвал усього… Не будемо про це. А з мене тим часом намагалися зробити героя — рятівника міста, сотень тисяч людей. Мене обрали у народні депутати і висували на посаду губернатора краю, у якому діялося чортзна-що. Що би я міг вдіяти, навіть на такій посаді? Напевно, я так і став би маріонеткою в чужих політичних іграх, якби… Знайомство з цією людиною перевернуло все моє життя. Сергій Миколайович Пашутін… Він з’явився як сніг на мою нещасну голову. Сивий чоловік вісімдесяти двох років, якого вже водили попід руки, але ще з тверезим розумом. Його батько, генерал царської армії, вихований у традиціях російського дворянства, у двадцять третьому втік з Росії разом із залишками білогвардійських військ. Пашутіни — батько та син осіли у Франції, а потім перебралися до Сполучених Штатів. Генералу Пашутіну вдалося вивезти з собою частину золотого запасу — шалені гроші, які молодший, Сергій Пашутін, за роки еміграції збільшив у декілька разів. Не знаю, вплинули все-таки на нього роки чи тоді ще існували такі люди, яких ми називаємо справжніми патріотами, але цей старигань приїхав до Краснодара, уяви, щоб віддати мені ці гроші. Усі. Свого часу, проживаючи за кордоном, він намагався не втрачати зв’язків з батьківщиною — спілкувався з новими емігрантами, співпрацював з радіо «Свобода», яке вело мовлення на Союз… Словом, це була людина, як сказали б тепер, обтяжена певними ідеями. Останнім його бажанням на цьому світі було зробити щось для Батьківщини, тієї, яка була раніше, і тієї, яка, можливо, зараз знову народжувалася. Пашутін просто не уявляв, як може вкласти гроші у справу піднесення могутності новонародженої держави. Незважаючи на вік, він залишався тверезою людиною і розумів, що знайдуться люди — політики, чиновники, які вмить розтягнуть багатства, і гроші опиняться на приватних рахунках у зарубіжних банках. А часу винайти щось надійне не залишалося. Очевидно, він це відчував.

Я ще не був обраний губернатором, коли він заявив: «Робіть так, щоб вас обрали. Я знаю, що ви за людина. Ви — бойовий офіцер, який за сімдесят п’ять років влади більшовиків у Росії зумів не втратити поняття офіцерської честі. Я можу довірити це вам. Розпорядіться цим на благо Росії».

— Отож це його напис на руків’ї вашого пістолета? — запитав Сергій.

— Так, — кивнув Гайдукевич. — Цю золоту платівку виготовили на його замовлення ще у Штатах, і старий привіз її з собою. Сергію, — він розпачливо похитав головою, — це були страшні гроші. Мільярди… Цим можна було підняти економіку, нагодувати людей, вивчити дітей, вилікувати хворих… Ну, хоча б у масштабах одного краю.

— І ви погодилися…

— Погодився. Мені давалися реальні важелі, щоб здійснити це. Я дійсно загорівся. На своє нещастя. Губернатором мене обрали з величезним відривом. А Пашутін переказав кошти на моє ім’я в одному зі швейцарських банків. Відтепер це був мій приватний капітал. І я, повір, збирався розпорядитися ним дійсно так, як бажав колишній власник.

Але на практиці все виявилося значно складніше й важче. Здавалося, май владу та кошти… На той час у краї встигли сформуватися тіньові структури, з якими невдовзі довелося зіткнутися. Це були доволі могутні угруповання на чолі з загальновизнаним лідером Калоєвим. Перебудова виявилася для них золотим дном, а тут раптом якийсь полковник у відставці… Я навіть здобув репутацію вдалого борця з мафією у масштабах країни. Я сам бачив результати своєї праці, ну, і пашутінських мільярдів, звичайно… Без них, звісно, не було б нічого.

Гайдукевич витер лоба рушником і продовжував:

— Щоправда, я забув згадати ще одну зустріч, яка вплинула на мою долю. Це була доволі мила з виду дама, яка насилу розмовляла по-російськи. Вона назвалася Іриною Сергіївною Пашутіною, донькою щойно померлого у Штатах емігранта, яка, очевидно, не чекала від батька подібного «сюрпризу». Вона вимагала від мене повернення коштів, які мали належати їй і які «старий маразматик» віддав не по праву. В нас була дуже довга розмова. Ця дама навіть була не проти, щоб я залишив собі стільки, що й дітям, і внукам… Натомість я пропонував їй у разі підтвердження особи капітал, який забезпечив би безбідне існування, але це вона вже мала — очевидно, старий виявився не настільки жорстоким до власної доньки. Вона ж хотіла все. Коли я відмовився, вона пообіцяла, що переслідуватиме мене доти, доки не знищить.

— А як же… — не витримав Сергій, — як же ви могли її не впізнати потім… Той, кого ви назвали Муратом, там у печерах, він казав…

— Усе вірно, він казав, — зітхнув Гайдукевич. — Справа в тому, що там, у Краснодарі, до мене приїжджала не Ірина Пашутіна, а якась інша жінка, та, кому вона доручила цю місію. Сама ж Ірина з’явилася пізніше зробити те, чого не зміг би зробити ніхто.

Отож я наживав смертельних ворогів, водночас роблячи успіхи, від яких не диво було захворіти на самовпевненість і втратити обережність… Це був страшний день, шістнадцятого липня. Це не можна забути, воно не згладиться ніколи. Двох охоронців застрелили, а мою дружину… Її зарізали на очах у доньки.

Гайдукевич важко ковтнув і обтер рукою обличчя, впоравшись із почуттями, які накотилися від цього спогаду.

— А Юля… Відтоді її почали переслідувати харгілони. Тоді я не міг збагнути, звідки воно все взялося, а за всіма проблемами цим і перейматися було ніколи. Тільки тепер я зрозумів. Очевидно, ще тоді ці виродки вигадали, а може, навіть продемонстрували рядженого «посланця», який на очах у моєї доньки вимахував цим жахливим ножем… Напевно, вона бачила все — від початку й до кінця. Ось так народилося царство харгілонів. Вона розповідала мені, як має виглядати отой мрець, їхній посланець, до тонкощів описуючи одяг та ніж. Саме так і був вдягнутий Мурат у печерах.

Обличчя Гайдукевича почервоніло, на ньому вирували емоції. Він відпив із кружки, що стояла на тумбочці поруч із ліжком і подивився на Сергія.

— Після того, як я поховав дружину, в нас із Юлею з’явилися інші проблеми, і я повністю відійшов від справ. Мене вже не цікавило, що відбувається у місті та краї. Я хотів лише одного — врятувати доньку. Тому насамперед