Олексій Михайлович Волков - День відбуття

підколювали, що так він скоро півміста пересадить, на що Дмитро лише стримано посміхався, залишаючись однією з задніх думок все-таки десь там у печерах. Не знаючи чому, він підсвідомо вчував аналогію між двома «малиновичівськими» справами. Вона напрошувалась сама по собі, хоча справи, Стефлюк міг закластися, не мали нічого спільного. Щось таке… Словом, зв’язок якийсь такий… на рівні містичного. Хай йому, цьому Ковалишину… Там — з могили тіло зникає, а тут наче… Стефлюк чомусь був упевнений, що застрелений у печерах був одягнутий «під мерця». Хоча чому раптом під мерця? Чому не просто — привид, опудало. Хіба що смердів, наче несвіжий труп, та й оце біле мереживо, яким оздоблюють труни, викликало якісь невиразні асоціації… Власне, було чим і без цього перейматися.

Коли ж п’ятого дня прапорщик саперних військ місцевої військової частини Григорій Жемондінов наказав довго жити, Стефлюк ще більше ствердився у версії «конкурентів», з легкою душею спрямовуючи «печерну» справу саме в її бік. Можливо, остаточно переконала його у цьому приватна розмова з адвокатом Гайдукевича, який дохідливо пояснював, що в умовах, що склалися, саме такий варіант з наступним закриттям справи буде однаково вигідний для всіх, що вони і так потерпіла сторона, що роботи у печерах припинені і навряд чи варто розраховувати на те, що відкриються якісь нові факти… Залишений ним конверт можна було взяти з легкою совістю, адже те, чого домагався адвокат, тепер уже не йшло у розріз з інтересами потерпілих, а «гола» істина, звісно, встановлюється не завжди.

ХХХХІХ

Знову «звідти», подумав Сергій, впускаючи чоловіка середніх років, звичайно вдягнутого, з доволі «ніяким» обличчям. Але гість привітався і заявив, що є адвокатом Гайдукевича. Прийшов на прохання свого клієнта. Бос перебував у міській лікарні й хотів бачити колишнього тренера Юлії. Зустрічатися з ним Сергій не мав анінайменшого бажання, тому просто вибачився, посилаючись на хворобу.

— Його травма набагато серйозніша, — сказав адвокат. — Кілька днів тому йому зробили операцію, і він поки що нетранспортабельний. Борис Олександрович просив переказати, що обов’язково приїхав би сам, але це фізично неможливо. Він дуже просив.

— А як на це подивиться слідство? — продовжував відпиратися Сергій.

— У вашій зустрічі немає нічого протизаконного. Борис Олександрович не під арештом, і я зараз добиваюсь скасування підписки про невиїзд. Так що…

Важко зітхнувши, Сергій дістав із шафи куртку.

Гайдукевич лежав в окремій палаті, як і належало пацієнту такого рангу. Біля дверей стояло двоє охоронців. Зазирнувши до палати і «здавши» йому Сергія, адвокат зник за дверима.

Цьому відвідувачу хворий дійсно зрадів. Це було видно. Він підвівся на одному лікті, другу руку подаючи Сергієві. На обличчі його з’явилася посмішка.

— Здрастуй, — промовив він. — Дякую, що прийшов. Я, бачиш, поки що не можу…

— Як здоров’я? — запитав Сергій.

— Іде на краще. Операція пройшла вдало, ускладнень немає. За пару днів стану на милиці, шкутильгатиму поки що на одній. А там, обіцяють, усе буде гаразд. А ти як? Бачу, ноги не згинаєш?

— Гіпс наклали, — пояснив Сергій, — якраз на коліно. Але загалом також непогано.

— Я радий, — сказав Гайдукевич.

Він помовчав, збираючись з думками.

— Сергію, я попросив тебе про зустріч, бо хотів з тобою ще раз побачитися і поговорити. Тим більше не виключено, що ми з тобою більше не зустрінемося.

Сергій продовжував сидіти на краю його високого ліжка, мовчки дивлячись у підлогу. Зміст почутого насилу пробивався до свідомості, яку невідступно діймала думка: а що як до палати раптом увійде Юлія? Це не давало зосередитися. Він просто не уявляв, що робитиме, якщо зараз відчиняться двері й увійде вона.

— Я не хотів розставатися з тобою, — вів далі Гайдукевич, — принаймні не пояснивши тобі деяких речей. Сподіваюсь, ти зможеш мене вислухати. Сергію, усе, що я розповідав тобі там, — правда. Але не повна. А я хочу, щоб ти знав усе. Більш як десять років тому я, будучи ще полковником радянської армії, отримав посаду командира дивізії. Якщо ти служив в армії, то знаєш, що це висока посада. Це було в Росії, у Краснодарському краї, куди я повернувся, пройшовши Афган. Багато з нас, таких героїв, — він скривився, вимовивши це слово, — обіймали у Союзі після повернення доволі високі посади. Життя наче налагодилося, Юлі було тоді вісім чи дев’ять рочків. А я вже бачив себе за кілька років у відставці в генеральському чині. Але все обернулося інакше. Почалася нова епоха. Перестройка… Усе життя перетворилося на чортзна-що. За наказом Горбачова край отримав статус вільної економічної зони. Відбувалися перетворення, здебільшого абсурдні та небезпечні. Водночас розгорталися політичні ігри. Мені важко це згадувати — страйки, демонстрації, заворушення… І за всім стояв новий клас — люди, здатні на все заради влади та грошей.

Не буду вдаватися до подробиць, гадаю, ти розумієш, що це за часи. Якраз тоді з об’єднаної Німеччини почали виводити війська, мене ввели до складу однієї з комісій, які працювали там. Довелося від’їхати з дому на кілька тижнів. А тим часом почалися великі негаразди. Силам, які виступали за повну автономію, вдалося роздути заворушення до нечуваних масштабів. Юрби людей мітингували, скидали владу, обирали нову… Звісно, я переживав за сім’ю, яка залишилася там. А тут несподіванка — комісію, до складу якої я входив, розпустили. Поки я доїхав додому, ситуація у місті повністю вийшла з-під контролю. Силові структури краю, включаючи внутрішні війська, виявилися неспроможними на щось уплинути. Мій заступник дістав наказ згори ввести у місто танковий полк і вже готувався це зробити. Коли я дістався до частини, колона танків уже була на марші. Не знаю, що саме виявилося вирішальним у моїх міркуваннях, але я скасував наказ і не дав цього зробити. Лише потім оцінили, якому кровопролиттю вдалося запобігти. Напевно, це було б друге Придністров’я, а можливо, й друга Чечня. Тим часом я опинився під арештом. Мене усунули від справ, розжалували, і я чекав трибуналу. Пощастило — почався путч. Потім прихід до влади Єльцина, розпад Союзу… Мене звільнили. Але до армії я не повернувся.

Гайдукевич важко зітхнув.

— Це були