Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Рація виявилася на диво слухняною. Танкісти ловили німецькі та російські голоси і навіть якусь музику з далекої радіостанції. Бригадна станція мовчала, але нарешті їм пощастило піймати голос офіцера з інтендантства, який доповідав комусь про те, що хліб, грудинку і консерви доставлено на місце.
З приводу цього почалися жарти, і всі раптом відчули, що дуже зголодніли. Адже вони зранку нічого не їли. Виглядали на шосе, по якому один за одним проїжджали грузовики, але жоден з них не схожий був на навантажений провіантом, не було й надії випросити щось у союзників і підживитися.
Стомлені, сіли рядом на броні задньої частини танка. За спиною, десь на сході, безперервно ревіли гармати, вили мотори літаків.
– О боже, все навпаки, – сказав Єлень. – Фронт на сході, а на заході тихе містечко.
– А добрі люди в тому містечку, певно, оце саме тепер готують вечерю, – сумно мовив Саакашвілі.
– Треба було б сходити до Вайгерова, – порадив Янек.
– Треба, але хто піде?
– Може, я? – запропонував Густлік. – Стривайте, он хтось іде, зараз ми спитаємо.
По шосе йшов невисокий чоловік у темному капелюсі з пом'ятими крисами. Під лівою рукою він ніс портфель, а в правій – глиняний горщик. Танкісти хотіли гукнути його, але чоловік сам повернув, перестрибнув кювет і, грузнучи в мокрій ріллі, попрямував до танка. Підійшов, не виймаючи з рота глиняної люльки, трошки підняв капелюха.
– Добривечір. Ви, панове, на моєму полі…
– Добрий вечір. Війна доріг не вибирає, а ми багато не витопчемо.
– Та хіба я про зерно? Відомо, війна. Що залишиться, те й уродить. Я тільки бачу, панове, що ви цілий день чірацюєте без харчів, от і приніс.
– Не гнівайтесь, – вибачився Кос- Ми саме хотіли піти в містечко щось купити. Чекаємо тут, бо нам повинні привезти мотор. Отак і день минув. Через це ми трохи не в гуморі.
– Ждати – нудно й сумно. А за гроші ви б у місті нічого не дістали.
Чоловік вийняв з портфеля льняну скатертину, з вишитими по краях кольоровими волошками та кукілем, розіслав її на броні, розставив глиняні миски, покриті блискучою чорною поливою, насипав з горщика горохового супу. Рядом поклав кілька копчених камбал, півбуханця свіжого хліба.
Танкісти подякували ще раз і, виділивши порцію Шарикові, взялися до їди. Кашуб стояв біля них, димів люлькою, поглядаючи в сторону Гдині. В куточках усміхнених очей йому збиралися дрібненькі, веселі зморшки. Довго мовчав, а потім сказав:
– Ждати – нудно й сумно. Ми вас п'ять з половиною років ждали. І так сумно було. Тільки з зими сорок першого – сорок другого років, коли в наших місцях з'явився Вест і створив наш кашубський «Гриф», то вже стало не так. Різне почало діятися: то жандарм зникне, то поліцейський участок згорить, а то міст на шосе чи на залізниці висадять у повітря…
– А як було, коли наші прийшли? – запитав Янек, на повний рот уминаючи хліб і рибу. – Бо ми сьогодні тільки перший день, прямо з госпіталю.
– Як було? А так: жінки ходили собі – німці до них не чіплялися – й дивилися, де ті міни ставлять, де який бункер будують. Вест зробив такий план, потім перемалював його через кальку. А коли на заході загуркотіли гармати, він послав нас кілька чоловік у ліс і велів, хто перший на військо натрапить, то щоб віддав той план. І якраз добре вийшло. Ваші танки з ходу взяли місто, і тільки тут отой бідолаха лишився, що он там на горбку його поховали. Може, знаєте, як його звали?
– Звали його Семен, поручик Василь Семен.
– Василь Семен… – повторив кашуб. – Треба запам'ятати. Коли дощ змиє напис, то щоб підправити і дітям сказати. А здалеку він був?
– З Радянського Союзу, – пояснив Янек і запитав: – А той Вест, про якого ви кажете, поляк? Прізвище якесь чудне…
– Поляк, це його в партизанах так назвали.
– А справжнє прізвище як?
– Цього я не знаю, та й питати не треба, бо якби я й знав, то не сказав би. То партизанські оправи. Його діло: захоче – сам скаже, а не захоче… – Лівою рукою чоловік гладив по голові Шарика, який з першої ж миті відчув до нього довір'я.
Доїдали рибу, відкидаючи далеко в поле обсмоктані кісточки. Вже майже зовсім смеркло, і з боку Гдині тепер ясніше долинав гуркіт артилерії, яскравіше видніли спалахи.
По шосе під'їхав грузовик, а за ним – танковий тягач з підйомним краном. Обидві машини зупинилися. Через поле до підбитого танка рушив механік у комбінезоні. Підійшов, на ходу витираючи руки клоччям.
– Привіт, союзники! Як звати вашу машину?
– «Рудий».
– То ми до вас.
Він обійшов танк навколо, оглянув пробоїну й розбитий мотор, витягнув з кишені ліхтарик і дав знак тим, що стояли на шосе.
– Все буде гаразд, – сказав. – Викинемо старий, поставимо новий, гвардійський мотор. До ранку все буде готово, ще встигнете повоювати.
Тягач переїхав через канаву, описуючи півколо, ззаду підійшов до танка. Стріла підйомного крана стирчала над ним, мов гострий, загнутий кіготь.
Кашуб зібрав миски, склав скатертину, запакував усе в портфель і звернувся до Янека.
– Завтра в бій?
– Так.
– Вас тільки троє?
Янек забув про це. Аж тепер усвідомив, що в них немає четвертого члена екіпажу, і невпевнено буркнув:
– Нічого, підберемо когось по дорозі.
Працювали мовчки, розуміючи один одного з півслова. Ніч була темна, і вони присвічували собі невеличкими лампочками, протягнутими від тягача й танка.
Пішло на це більше часу, ніж сподівалися. Старий мотор зняли швидко, але потім треба було очистити місце, вибрати звідти геть усі, навіть найдрібніші осколочки, все повитирати, щоб було чисто. І з новим мотором довелося повозитися, поки він сів на місце. Відкрили подачу пального, і Саакашвілі, хвилюючись, натиснув стартер. Закрутився маховик, передав рух на мотор, і той одразу ж запрацював, заграв міцним, звучним голосом. Було вже зовсім темно, коли вони виключили мотор, потиснули один одному руки і вправно, швидко поставили – панцирну плиту.
Дірку, пробиту снарядом, залатали раніше. Механіки вже готувалися до від'їзду, ще тільки закурили по цигарці, коли Шарик приязно загарчав, і з темряви знову виринув той самий кашуб.
– Жінка підігріла кави і спекла вам булочок.
– О, то у вас тут своє постачання, – сміялися радянські воїни. – Видно, що бувалі фронтовики, в голоду не пропадете.
Булки
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чотири танкісти і пес – 1», після закриття браузера.