Улас Олексійович Самчук - Волинь

Те саме сталося і з Настею, лише Настя залилася одразу сльозами, обняла Катерину і причитувала:

— Дитинонько моя люба, дитинонько моя золота! А яка ж ти, серце моє, хороша і яка ж ти мені дорога. Хай тебе Господь милосердний благословить, пішле тобі щастя, здоров'я, многих літ, а мені, серце, не бери нічого за зле, люблю я тебе, кохана ти моя дитино!

Катерина була зворушена також, а Володько й собі сплакнув, після чого відчув на своїх щоках мокрі, ніжні дотики її уст, і від того йому стало ще болючіше.

Після Настя швидко шкварила ковбасу з яйцями, журилася, що нема якраз чарки, а дівчата ж таку путь летіли, почали говорити; Катерина стала знов такою, як звичайно — гамірною і веселою, і була вона чарівною у тій своїй шовковій широкій спідниці, що так гарно обіймала її тонкий стан. Матвій розпитував Катерину про весілля — хто і чим буде, і як з коштами, і чи все вже готове. Катерина на все відповідала, їй, видно, це приємно, вона радісна, з її ясних, синіх очей ллється щастя. Настя знов не втрималась, щоб не залебедіти:

— А навіщо тобі вже світ в'язати? Чи ти така перестариця? Чи вже нагулялася, надівувалася? Будеш, дитино, не раз нарікати, але не вернеться.

— Ні, мамо, не нарікатиму. Він такий гарний і такий добрий, і мене шануватиме, і ми так любимось, і ми будемо щасливі…

За тиждень батьки поїхали на весілля, дома лишились самі діти. Володько дуже хотів також їхати, але його чомусь не взяли. Не було, мовляв, людської одежини. А коли батьки вернулися, Володько дістав коровайну гуску, калача і білу батистову хустинку. Не знав, чи брати її, чи ні, чи радіти, чи плакати. Знав лише, що це від неї, від Катерини, і коли брав хустину до рук, здавалося, що чує її запах, шелест її спідниці і дотики її теплих, вогких уст на своїй щоці.

І нема вже Катерини, не вернеться. Знав, що вона вже ніколи не буде такою, якою була до цього часу. Так минула і відійшла у вічність перша любов Володькового серця, що її він ще довго чув у собі, ніс завжди зо собою, як святий спогад, як знак ласки, щастя днів свого нелегкого дитинства.

Але натомість в ньому вже росла і зріла нова любов: Василинка. О, як радісно дивитися і бачити те маленьке єство, що ось уже сідає, і сміється, і мугикає, і разом знати, що це твоя сестра. Будь благословенна!

Розпускало і розпускало, на лузі тріснув лід, вода залила сіножаті, дув гнилий західний вітер, сосни гнулися і шуміли, старі косаті верби тріпали своїм віттям, вороння літало боком і крякало.

Знайшов землю

Масляна. Буде рання весна: червоний, дикий півень виходить за хату, вилазить на кінець, що над картопляною ямою, і на ціле горло завзято кукурікає. Це той самий грізний півень, що нападав на Володька, але тепер він уже давно занехаяв це. Хай тільки спробує.

У середу несподівано прийшов дядько Єлисей. Довго обшкрябував у сінях брудні чоботи. Приніс вістку, що від неї защеміло Насті під серцем.

Мовляв, до села прибув з Крем'янеччини «хвактор», що шукає покупців на одне дуже нібито зручне «імєніє», і вже хтось йому сказав, що такими справами особливо цікавиться Матвій Довбенко.

— Прийшов, знаєте, на Запорожжя, — оповідає швидко Єлисей, — зайшов до Стратона і так, і так: по триста п'ятдесят рублів десятина з дворянським банком. А земля, каже, як сажа, чорна, розстрочка на тридцять літ, сто двадцять десятин, а в тому двадцять п'ять лісу.

Матвія ця справа піймала одразу. «Підем!» — рішуче заявив він. Накинув на плечі «куцана», і пішли. Настя навіть не намагалась перечити — даремна річ, скорше зупиниш буревій, ніж його. Вона лише тошніла, була неспокійна, виходила то входила надвір, сиділа з Василинкою в пелені і сльози текли по її запалих щоках.

А Матвій з Єлисеєм, розкидаючи полами одягів, ступали твердими кроками сніговою саламахою назустріч вітру. У Стратона Булія на Запорожжі чекає на них фактор власника маєтку села Тилявки Кирило Деберний. Застали його за столом з дядьками, перед ними почате півока з червоною наліпкою, смажена яєшня, — здоровий, міцний, борода лопатою, лисина на всю голову.

Привіталися, ніби старі знайомі.

— О, дядьку Матвію! Чув, чув! Сідайте ось біля нас та, як то кажуть, покотим колодкою, — казав Деберний, був увесь сяючий і одразу налив Матвієві чарку.

Ради такого «случаю» Матвій не відмовився, підніс ту чарку, глянув на всіх:

— Ну, так… Дай-бо здоровля! — проговорив і випив. Розмова велася жваво, говорив, як і слід йому, найбільше фактор.

— Ото ж слухайте, люди добрі. Вірте мені чи не вірте, а такої землі, як у нас, ви на цілій Волині не знайдете. Високе, соняшне, сухе місце. Чорна, вироблена, пшенична земля. Двадцять п'ять десятин першорядного лісу, пан обанкрутився, продати мусить, і були б ви останні з останніх, коли б ви оцю нагоду пропустили. Правда, мушу вам сказати: на першу пору наші люди зустрінуть вас не дуже ласкаво, нічого правди таїти, прийдеться вам з ними деякий час повоювати, бо самі купити хочуть, але я, знаєте, як побачив нашу громаду — подумав: не буде з нею ладу, дай, думаю, пошукаю мудріших. Як барани, кажу вам, наші люди. Так, дай-бо здоровля! — підняв і вихилив чарку. — Отже, кажу вам, нетямущий народ, — продовжує своє Деберний. — Зібрав я, чуєте, їх на сходку у цій самій справі, а вони замість рішати — битись почали. Поділились, знаєте, одразу на гурти, ті за попа, а ті за попадю, і хоч ти їм кола на голові теши. і за віщо? Бо одні, мовляв, що по тамтому боці долини, не мають права до цього маєтку, бо у них, мовляв, «свій» є — ха-ха-ха! Подумайте! І така вам зчинилась колотнеча, що до діла не дійшло. Подивився я на те діло, плюнув і давай, думаю, піду у світ мудріших людей шукати, а тут мені в Обичах сказали, що до них приходив один дядько з Дерманя і питав за землею, а я собі й подумав: коли люди самі йдуть і шукають, то це не те саме, що ось тут нашим само в рот лізе, а вони не хочуть. Дай, думаю, піду та поспитаю, і от я тут. І от, як кажете, давайте діло зробимо.

Дядьки на цю мову лише головами покручували, кожний пригадав собі,