Світлана Талан - Не вурдалаки

– Так ось, пройшовся я по коридору, – продовжує він. – А там в основному люди похилого віку. Задуха стоїть така, що не продихнеш. Стареньким людям навіть стільців немає, щоб десь присісти. На все приміщення лише п’ять стільців стоїть. Куди мені йти – хто знає?

– Звичайно, ми ж ніколи поріг суду не переступали.

– Бачу, люди похилого віку заходять до одного кабінету. Прочитав на кабінетові табличку «Суддя Пірсик Марина Григорівна». Вирішив зайти до кабінету, щоб суддя перевірила, чи всі документи зібрані, та порадила, куди їх здати.

– Ну й правильно вирішив!

– Зайняв чергу та й чекаю. Люди входять та виходять. Хто швидко вертається із слізьми на очах, хто довше затримується. Години зо дві вистояв. Нарешті дійшла моя черга. Зайшов до кабінету, привітався. А там сидять секретарка та патлата така пихата червономорда суддя. «Можна?» – запитую. «А ви хто?» – питає і через губу не плюне. «Я – дитина війни» – кажу.

– І що ж з того?

– А вона, – Роман ковтнув клубок, що застряв у горлі, – як розлютилася, що аж піна з рота! «Куди ви всі претеся?!» – закричала суддя на мене, ніби на якогось хлопчиська. Я навіть розгубився, але куди подітися, коли вже прийшов та чергу вистояв? «Ми – діти війни», – пролопотів я. «Претеся та претеся! – кричить вона. – Ви не діти війни!» – «А хто ж?!» – я сторопів. – «Ви – вурдалаки!» Я так і онімів. Віриш чи ні, але ці слова як постріл в саме серце. Стою, як кропом ошпарений, а в голові кілком засіло оте «Ви – вурдалаки!»

Я повернулася до Романа, а у нього по щоках течуть дві сльозинки. Зняла ті сльози своїми губами. Більш, ніж півстоліття, прожили разом, і ніколи не бачила на його очах сліз.

– Не треба, любий, – шепочу заспокійливо.

– Віриш чи ні, ледь вийшов на вулицю, дістав таблетку гліцерину. Вже подумки з тобою попрощався, думав, не виживу. Я навіть епітафію собі придумав. Якась, здається, письменниця, хотіла, щоб був такий напис на її могилі: «Тепер у мене вже нічого не болить».

– Не мели дурниць, бо нам ще рано про смерть думати! І як так можна?! – скипіла я. – Як вона, вершитель справедливості, може так казати?! Вона хоча б знає, що ми, діти війни, пережили?

– Не хвилюйся, люба, тобі не можна, – заспокоює мене Роман, але я ніяк не можу второпати, як таке може бути. – І ось скажи, люба, як ці люди можуть займати такі посади? Невже ми так схожі на вурдалаків?

Ми ще довго обговорювали цю подію, не могли заспокоїтися та втішали одне одного. А за цим була безсонна ніч, хоча напилися заспокійливих та снодійних пігулок вдосталь.

Наступного дня у мене знову стався напад астми. Роман почувався зле, але сказав, що піде принесе мені свіженької водички. Він приніс води та сів на диван у сусідній кімнаті.

– А ми все одно засадимо весь город та зберемо усю нашу велику родину. Чи не так, Марійко? – запитав він.

– Звичайно, любий.

– Хочу обдзвонити усіх дітей та нагадати їм про обіцянку зібратися у цій хаті одразу всім, – сказав він та взяв мобільний телефон.

Я чула, як він зателефонував Даринці, поцікавився, як синок? Чи не познайомилася з добрим чоловіком? Чи вже перехворіла на застуду? Потім розмовляв з Іринкою, якій до цього часу подобалося, коли її називали Їжачком. Спитав, чи сподобалися хлопчикам светрики, що ми подарували їм на дні народження. Довго розмовляв з хлопчиками та взяв з них слово чоловіків, що приїдуть навідати нас усі разом.

– Марійко, ми ж не вурдалаки? – раптом запитав Роман, бо дуже вже йому боліло від тої образи.

– Не думай про те, що вона наплела своїм дурним язиком, бо він без кісток, та не переймайся, любий, – сказала я.

Раптом Роман замовк. Я полежала трохи, вслухаючись в тишу. Щось мені кольнуло під серцем та підказало, що треба його покликати.

– Романе! – гукнула я з сусідньої кімнати.

– Романе, – повторила я, але мені відповіла тиша.

Підхопилася з ліжка, не взуваючи пантофлі, вискочила з кімнати та хутчіш до нього. Блідий Роман сидів на дивані, похиливши голову та закривши очі. Я одразу зрозуміла, що він… він був вже мертвий! Підійшла до нього, все ще не вірячи, що він мене покинув. Стала біля нього на коліна, провела руками по знекровленому блідому обличчю.

– Романе, – кажу тихим голосом, – скажи, ну скажи хоча б слово наостанок. Благаю тебе!

Гладжу обличчя, благаю назвати мене по імені або хоч слово промовити, а він мовчить. Прихилилася до грудей. Вони ще теплі, а серце… Серце вже не стугонить. Жахлива реальність стукнула мені ножем у саме серце, запекла до нестями.

– Романе! – кричу, заламуючи руки. – Як ти міг?! Ми ж хотіли, як Петро та Февронія! Ти ж мені обіцяв!

Романе, тебе вже немає серед живих, а я весь час розмовляю з тобою подумки. Всі мої думки – до тебе і тільки до тебе.

Все було, як ти хотів. Зібралася разом вся наша родина: усі діти, їхні половинки та онуки, на жаль, біля твоєї труни. Невтішно плаче наш первісток Даринка, заливається невтішними сльозами колись така неприборкувана Іринка. Хлопці витирають сльози та не соромляться їх. Тут усі твої онуки. Усі разом, але не так, як хотілося. Я тішу себе думкою, що ти все бачиш і твоя душа радіє хоча б з того, що ми всі зібралися докупи. Я вірю в те, що смерть може побороти кохання дітонародженням. Поруч з тобою – твої діти та онуки, значить, і ти живий в кожному з них…

А я чомусь згадала, що так і не встигла тобі зізнатися у своїй маленькій брехні. Хоча зараз я вже не шкодую про те, що колись сказала неправду.

У хаті без тебе, Романе, оселився смуток. Він плутається під ногами, ховається по кутках, заліз у кожну шпаринку стін, принишк під нашим ліжком, заліз холодом під нашу ковдру. Смуток ліг серед сторінок твоїх улюблених книжок. Нещодавно ти їх перегортав, сторінки привітно шелестіли під твоїми пальцями, вбирали тепло твоїх рук, раділи зустрічі з тобою. Зараз вони самотньо завмерли у німім мовчанні на полицях шафи. А серед них – смуток.

Звечора я кладу на ліжко поруч із своєю твою подушку. Все ще сподіваюсь, що прокинуся вранці, а ти мирно спиш поруч, і я зрозумію, що то був лише жахливий сон…

Сьогодні ти знову мені наснився.