Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

Якось надвечір, коли міс Афелія була у кухні, хтось із негренят вигукнув:

— Дивіться, Прю іде!

Висока худа негритянка, яка з’явилася у дверях, несла на голові кошик з сухарями та гарячими булочками, безперервно щось бурмочучи собі під ніс. Обличчя у Прю було похмуре, голос хриплуватий.

— О, ти знову до нас завітала! — сказала Діна.

Прю опустила кошик на підлогу, присіла коло нього, впершись ліктями у коліна, і прогугнявила:

— Коли вже Бог забере мене з цього світу?!

— Чому ти таке кажеш? — здивувалася міс Афелія.

— Годі вже, намучилась я за своє життя! — відповіла Прю, не підводячи очей.

— А тебе хтось примушує пиячити та буянити? — запитала вифранчена покоївка, бряцнувши кораловими сережками.

Стара сумно подивилася на неї:

— Не осуджуй нікого, бо невідомо, як сама життєву дорогу закінчуватимеш. От я з небес потішуся, дивлячись, як ти горе вином заливаєш.

— Годі вам. Прю, покажи краще свій товар. Може, міс щось і купить у тебе, — втрутилася тітонька Ді.

Міс Афелія взяла трохи сухарів і зо два десятки булочок.

— Талони — он там, у розбитому глеку, — сказала Діна. — Джеку, дістань.

— Які ще талони? — поцікавилася міс Афелія.

— Ми з нею розраховуємося ось цими талонами, а купуємо їх у її господаря.

— А він потім усе перераховує, — докинула Прю, — і якщо помічає недостачу, б’є мене, доки не знепритомнію.

— Так тобі і треба! — сказала Джейн, молода негритянка. — Нічого панські гроші пропивати!.. Вона ж пиячить, міс Афеліє.

— І пиячитиму, бо без вина я вже не можу. Ото нап’юся — і забуваю про свою гірку долю.

— Це дуже погано, — висловилася з цього приводу міс Афелія. — Хіба можна красти гроші у господарів, та ще й пропивати їх?

— Не можна, та все одно я вже не перестану. Ох! Скоріше б уже Господь мене забрав! Скільки ще мені мучитися?!

І Прю повільно випросталася, охаючи і стогнучи, поставила кошик собі на голову люто зиркнула на Джейн, яка стояла перед нею і погойдувала сережками:

— Гляньте, начепила брязкальця й вважає, що красуня на увесь світ! Гадаєш, я завжди такою була? Доживеш до мого віку, зіп’єшся і будеш такою ж нещасною, кволою старою, як оце зараз я. Та так тобі й треба! — вона злісно гмикнула та вийшла з кухні.

— Стара відьма! — сказав Адольф, якого Сен-Клер прислав у кухню по гарячу воду для гоління. — На місці її господаря я б її ще сильніше відшмагав.

— Сильніше вже нікуди, — мовила Діна. — Бачив би ти її спину — рубець на рубці. Як вона тільки одяг носить!

— І навіщо таких тільки пускають в пристойні помешкання! — обурилася покоївка Джейн. — Ви зі мною згодні, містере Сен-Клер?

Читачі, мабуть, подумали, що до кухні увійшов господар дому, Сен-Клер. Ні. Справа в тому, що Адольф привласнив не лише предмети гардероба свого господаря, але й прізвище та адресу. Чорне населення Нового Орлеана знало його як містера Сен-Клера.

— Звичайно, згоден, міс Бенуар, — відповів Адольф.

Бенуар — дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн була її покоївкою ще в батьківському домі.

— Дозвольте поцікавитися, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу ви одягнули ці сережки? Вони просто чудові!

— Ви дивуєте мене, містере Сен-Клер! Які ж ви, мужчини, безцеремонні! — відповіла Джейн і так мотнула головою, що сережки аж задзеленчали. — Якщо ви й надалі так дошкулятимете мені, я не танцюватиму з вами упродовж усього вечора. Жодного танцю!

— Міс Бенуар! Прошу пощади! Мені ще дуже хочеться знати, у якій сукні ви підете на бал — у рожевій чи кофейній?

— Про що мова? — запитала чорноока струнка квартеронка Роза, збігаючи по сходах, що ведуть до кухні.

— Містер Сен-Клер поводить себе аж ніяк не по-джентльменськи!

— Присягаюся честю, це безпідставні звинувачення! — вигукнув Адольф. — Нехай нас розсудить міс Роза.

— Він завжди так поводиться, — сказала квартеронка, граційно виструнчившись і сердито поглядаючи на лакея. — Скільки з ним не сварись — все своє знає.

— О леді, леді! Ви розіб’єте мені серце. Одного жахливого ранку знайдуть мене бездиханним у постелі… Знайте, що саме ви стали причиною моєї передчасної смерті!

— Ви чули? — разом вигукнули обидві дівиці й розсміялися.

— Ану забирайтеся звідси! Нічого плутатися мені під ногами, — прикрикнула на них усіх Діна.

— Тітонька Ді не в гуморі, бо її на бал не запрошено! — констатувала Роза.

— Ой, та що мені робити на тих ваших мулатських балах? Кривляєтеся там, корчите з себе білих. А самі не менш чорномазі, як я.

— А тітонька Ді щодня випрямляє собі волосся, — зловтішно захихотіла покоївка.

— А воно все одно як шерсть у барана! — підхопила Роза й демонстративно труснула своїми довгими шовковистими локонами.

— Богові все одно, у кого яке волосся — кучеряве чи пряме! — зневажливо фиркнула тітонька Ді. — Пропоную запитати нашу господиню, кого вона цінує більше: мене одну чи двох отаких дівуль, як ви, разом узятих! Марш звідси, вертихвістки! Щоб і духу вашого тут не було!

Продовженню їхньої суперечки завадили аж дві обставини. Сен-Клер, не спускаючись вниз, поцікавився, чи не збирається бува Адольф ночувати у кухні замість того, щоб принести йому для гоління гарячої води. А міс Афелія дала прочухана молодим мулаткам:

— Джейн, Розо! Чого це ви тут розважаєтеся? Чи у вас своїх обов’язків немає?

Наш друг Том вийшов за старою булочницею на дорогу. Вона пройшла повз декілька будинків, стогнучи опустила свою ношу на землю і поправила на плечах стару вицвілу шаль.

— Давай я кошика понесу, — запропонував Том.

— Навіщо? Я й сама впораюся?

— Ти хвора, а може, горе яке тебе спіткало?

— Зовсім я не хвора! — відрубала стара.

— Я багато чим пожертвував би, щоб ти мене послухала і більше не пила, — сказав Том, співчутливо подивившись на бідолашну жінку. — Адже згубиш не лише тіло, а й душу!

— Я знаю, що мене чекають вічні страждання, — похмуро сказала стара негритянка. — Без тебе знаю. Я погана, грішниця, тож вічні муки заслужила. Скоріше б уже, Господи!

Том здригнувся від цих страшних слів, вимовлених хоч і сумно, але цілком свідомо.

— Господи милосердний, змилуйся над нею, нещасною! Невже тобі ніхто не розповідав про Ісуса Христа?

— Ісус Христос? А хто це?

— Господній син, наш спаситель! Він прийшов у світ, щоб урятувати грішників! — палко пояснював Том.

— Про Господа я дещо чула, і про Судний День, і про вічні муки… Так, чула.

— А про спасителя? Про того, хто любив нас, грішників, і за наші гріхи помер на хресті?

— Ні! Про це я нічого не знаю, — відповіла стара. —