Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

— Звідки ти родом? — запитав Том.

— З Кентуккі. Жила там у одного господаря, мала багато дітей, а він їх усіх по черзі продавав, тільки-но трохи підростали. Жодного мені не залишив. А потім і мене продав перекупнику, від якого я й потрапила до нинішніх своїх господарів, бодай їм…

— Чому ж ти стала залежна від вина?

— Горе заливаю. Тут я народила ще одну дитину. Сподівалася, що хоч одненьке зі мною залишиться. Хороший такий був хлопчик, здоровенький, спокійний, ніколи без причини не плакав… Господиня навіть любила з ним побавитися. Потім вона захворіла, я за нею доглядала, а хвороба перекинулася й на мене. Молоко у мене пропало, дитина схудла — шкіра та кістки. А купувати молоко господиня не дозволяла. Я їй кажу, що дитя годувати нема чим, а їй байдуже. Наказала годувати тим, що й усіх. А це ж грудна дитина, їй молоко потрібне. Воно, бідолашне, щодня плаче, худне, а вона сердиться, що дитина їй не дає відпочивати, каже, що це він просто так вередує… На ніч вона мені не дозволяла його брати, я мусила у її кімнаті ночувати, а дитину на цілу ніч виносила на горище. І якось вранці… Вилажу до нього, а синочок уже не дихає… Відтоді у вухах постійно його плач лунає, а вип’ю — хоч горе трохи забувається… П’ю і питиму! І нехай мене вічні муки за це чекають. Мій господар мене лякає ними, а я йому кажу, що до мук на цьому світі звикла так, що там мені боятися уже нічого!

— Нещасна! — сказав Том. — Невже ти не чула, що Ісус Христос любив тебе і за тебе ж помер? Невже не знаєш, що він простягне тобі руку допомоги і проведе тебе до Царства Божого, щоб ти там мала вічний спокій?

— Я — і в Царство Небесне? — спитала стара. — Це там, куди білі потрапляють після смерті? А як вони мною і там заволодіють? Ні, краще вже вічні муки, аби тільки позбутися ненависних господарів! Цього я більше не хочу! — сказавши так, вона підняла кошика на голову і, стогнучи, пішла геть.

Том розвернувся і поніс додому біль у серці. У дворі він зустрів Єву у туберозовому вінку. Дівчинка аж сяяла від щастя.

— Томе! Нарешті я тебе знайшла! Тато сказав, щоб ти упряг поні у мою нову коляску і покатав мене. — Вона взяла Тома за руку. — Що з тобою, Томе? Чим ти засмучений?

— Болить у мене серце, міс Єво, — зітхнув Том. — Але зараз я запряжу ваших коників.

— Розкажи, що трапилося? Я бачила, Томе, як ти щойно розмовляв з тією злюкою Прю!

Том просто і стримано переказав Єві життєву історію нещасної старої булочниці. Слухаючи цю сумну оповідь, Єва не перебивала його вигуками, не дивувалася і не плакала, як поводилися б інші діти. Лише погляд її спохмурнів, вона зблідла, притиснула руки до грудей і тяжко зітхнула.

Розділ ХІХ

Продовження попереднього

— Томе, не запрягай коней. Мені розхотілося кататися, — сказала Єва.

— Чому, моя юна міс?

— Такі розповіді западають мені у душу, — відповіла чуйна дівчинка і повторила: — Так глибоко западають мені в душу… Я не хочу кататися. — Єва відійшла від Тома і почовгала до будинку.

Через кілька днів сухарі та булочки принесла інша жінка. Міс Афелія саме була у кухні.

— Господи Боже! — вигукнула тітонька Ді. — А де ж Прю?

— Вона ніколи більше не носитиме булочок і сухарів, — таємниче прошепотіла нова булочниця, скоса зиркнувши на міс Афелію.

— Невже померла?!

— Та ми не знаємо напевне… Вона лежить у погребі.

Діна пішла провести булочницю до дверей.

— Кажи, що там у вас трапилося? — запитала вона пошепки.

І хоча нова булочниця правду говорити побоювалася, та все одно пробовкалася, не втримавши язика за зубами:

— Тільки нікому не кажи… Прю знову напилася і її за це замкнули у погребі на цілий день. Кажуть, що вона там померла. Її усю обліпили мухи.

Тітонька Ді сплеснула руками і раптом побачила коло себе Єву, яка з відкритим ротом слухала їхню розмову. Її обличчя було страшенно бліде.

— О Господи! Міс Єві зле! Ми, дві дурепи, розговорилися при ній на таку тему! Господар нам за це голови з плечей познімає!

— Нічого зі мною не сталося, тітонько Ді, — рішуче сказала дівчинка. — Чому мені таких розмов не можна слухати? Ти не мене жалій, а бідолашну Прю — їй було важче.

— Ні, ні! Ви ж — маленька, ніжна і делікатна дівчинка, вам про таке навіть знати не годиться!

Невтішна Єва скрушно зітхнула й поволі пішла вгору сходами.

Нова булочниця поспіхом попрощалася й залишила будинок.

Міс Афелія теж розхвилювалася і наполегливо поцікавилася, що все ж таки трапилося зі старою Прю. Діна розповіла їй усе до найменших дрібниць. А Том додав те, що недавно чув від самої Прю.

— Просто неймовірна історія! Який жах, Боже мій! — запобивалася міс Афелія, входячи до кімнати, де на софі, уткнувши носа в газету, лежав Сен-Клер.

— Яке ще порушення закону виявлено вами? — запитав він, помітивши її стурбованість.

— Порушення закону? А ось яке — Прю відшмагали до смерті! — І міс Афелія детально переповіла кузенові усе, що почула від слуг.

— Я так і знав, що цим все і скінчиться, — холоднокровно прокоментував ситуацію Сен-Клер, повертаючись до читання газети.

— Невже ви це так і залишите?! — обурено вигукнула міс Афелія. — Подайте кому-небудь скаргу! Адже мусять бути якісь чиновники, які мають право втручатися у подібні справи!

— Зацікавленість власника у збереженні власності вважається у нас достатньою гарантією для безпеки негрів. Якщо ж власник власноруч зводить зі світу свою власність, тут нічим не зарадиш. До того ж ця нещасна стара була злодійкою й п’яницею — хто за таку заступатиметься?

— Огюстене, це жахливо! Це не по-людськи! Вам не уникнути кари за своє невтручання!

— Моя дорога кузино, я ж тут ні до чого. Чим би я змінив черствих, жорстоких людей? Та й чи можливо це взагалі? Вони користуються необмеженою владою і за свої злодіяння ні перед ким не відповідають. Закон проти них безсилий. У таких випадках втручання — марна трата часу. Нам залишається тільки закрити очі, заткнути вуха й заспокоїтися.

— Отже, закрити очі й вуха?.. І заспокоїтися?! Та хіба ж можна не реагувати на такі речі?!

— Дорога кузино, чого, власне, ви домагаєтеся? Негри — темні, недалекі істоти. Ними володіють