Гаррієт Бічер-Стоу - Хатина дядька Тома

самодури, які не вважають за потрібне рахуватися ні з ким і ні з чим, навіть із власною вигодою. І таких дуже багато. Як же вижити серед такої більшості гуманним, порядним людям? Тільки закрити очі і поволі черствішати. Я, на жаль, не можу скуповувати усіх нещасних негрів, щоб над ними не знущалися їхні господарі. Я не подорожній рицар, який відстоює справедливість усюди і завжди. У нашому місті захист знедолених — невдячна й марна справа. Найкраще жити за принципом «моя хата скраю — нічого не знаю».

Сен-Клер насупився, та ненадовго. По якійсь хвилі він знову звернувся до кузени з веселою посмішкою:

— Годі, кузино, не дивіться на мене так суворо! Адже те, про що ви дізналися, — це лише вершина айсберга несправедливості та жорстокості у людському світі по всенькій землі. Якщо замислюватися над усіма бідами і жахіттями, то й жити не захочеться. Це те ж саме, що й занадто прискіпливе придивляння до куховарства нашої Ді.

Сен-Клер, подумавши, що йому вдалося переконати міс Афелію, з чистим сумлінням знову повернувся до читання газети.

Міс Афелія сіла в крісло, вибрала з сумки для рукоділля в’язання і обурено почала совати спицями. Так минуло декілька хвилин. Врешті-решт полум’я, що спопеляло її серце, вирвалося назовні.

— І все-таки, Огюстене, я з цим змиритися не можу і висловлю вам свою думку, не ховаючись за папірцем! Мене обурює, що ви захищаєте рабство!

— Що? Ви й досі не заспокоїлися? — сказав Сен-Клер, неохоче відкладаючи газету.

— Так, так! Мене обурює те, що ви захищаєте рабство! — із запалом повторила міс Афелія.

— Та хіба ж я його захищаю? Звідки такий висновок?

— Так, захищаєте! І не ви один, а всі південні білі. Інакше ви не тримали б рабів!

— Господи, ну до чого ж наївна жінка! Ви вірите, що люди завжди вчиняють лише по-хорошому? От хоча б ви. Невже ви ніколи не робили нічого, що вважаєте поганим чи неправильним?

— Якщо таке й трапляється, то я одразу ж каюся! — відрубала міс Афелія й продовжила плести.

— І я так само, — сказав Сен-Клер, обчищаючи апельсин. — Усеньке життя тільки те й роблю, що грішу та каюся, грішу та каюся…

— Навіщо ж повторюєте погані вчинки, якщо каєтеся?

— А ви ніколи не скоювали двічі того, про що одного разу вже шкодували? — питанням на питання відповів Сен-Клер.

— Лише тоді, коли спокуса дуже сильна, — зізналася міс Афелія.

— А мене спокуси перемагають завжди — от у чому проблема.

— Та щоразу я даю собі слово виправитися і стараюся не порушувати його.

— Останнє десятиліття я постійно приймаю подібні рішення, — зітхнув Сен-Клер. — Та, на жаль, своїх спокус так і не переміг. А ви, кузино, своїх гріхів позбулися?

— Огюстене! — міс Афелія відклала в’язання. — Я, мабуть, заслуговую, щоб мені докоряли за мої вади. Усе, що ви говорите, справедливо й логічно. Та між нами існує суттєва різниця: я радше віддала би на відсіч свою правицю, ніж добровільно погодилася дедалі глибше загрузати у зло. Хоча між моїми вчинками і переконаннями розбіжності також є, тож сміливо можете цим зловтішатися.

— Кузино, кузино! — вигукнув Огюстен і, сівши на підлогу, поклав голову їй на коліна. — Прошу вас, відкиньте свою серйозність! Ви ж знаєте мене змалечку — я завжди був легковажним зухвальцем. Мені просто подобається дражнити усіх, зачіпати за живе. А ви такі добропорядні, що це просто дратує таких несерйозних людей, як я!

— Але тепер вам є над чим задуматися, причому задуматися серйозно, мій хлопчику! — сказала міс Афелія, кладучи руку йому на чоло.

— На жаль, це так! Але я ненавиджу серйозні розмови, тим паче у спекотну погоду… Та ще й комарі дошкуляють… Хіба тут до високої моралі? О! — вигукнув Сен-Клер, піднімаючись з підлоги. — Аж тепер я зрозумів, що в основі антагонізму між мешканцями Півночі і Півдня лежать саме відмінності клімату!

— Що за дурниці, Огюстене!

— Чому ж? Ну гаразд, я згоден поговорити серйозно, але спершу підсуньте до мене, будь ласка, вазу з апельсинами. Для того, щоб у мене вистачило сили для такої тяжкої розумової праці, необхідно «підкріпити вином і освіжити яблуками» мій мозок. Так от… — сказав Огюстен, тягнучись до вази, — я готовий до розмови. Коли життя, яке ніколи не буває простим і однозначним, складається так, що плазун в людській подобі стикається з необхідністю взяти в рабство десяток або два подібних собі, він, поважаючи суспільство, мусить…

— Щось я не помітила, щоб ви посерйознішали, — зауважила міс Афелія.

— Терпіння, дорога кузино! Це я так налаштовуюся на потрібний лад. Зараз все буде, як годиться. Отже, моя люба міс Афеліє, — продовжував Сен-Клер, напускаючи на своє вродливе обличчя зосереджено-поважний вираз, — що стосується питання рабовласництва, то тут просто не може бути двох думок. Рабство — зло, результат діяльності диявола, воно якнайкраще показує, наскільки жахливим є цей зловмисник. Сильним світу цього вигідно співпрацювати із ним для підтримування рабовласницького ладу: плантатори на цьому багатіють, священики танцюють під їхню дудку, політики вбачають у теперішньому устрої запоруку своєї влади… Вони можуть бити себе в груди і красномовно доводити, що рабовласництво — явище нормальне і навіть необхідне, можуть підкріплювати ці божевільні погляди цитатами з Євангелія, та істина все одно залишається істиною: рабство — страшне зло.

Міс Афелія такої промови не сподівалася, тому аж припинила в’язати і здивовано подивилася на Сен-Клера. А він, дуже вдоволений собою, увійшов у смак і продовжував:

— Ви здивовані? Будьте ласкаві вислухати до кінця. Що ж таке рабовласництво, чому воно прокляте людьми і Богом? Без усіляких прикрас його можна проілюструвати таким прикладом: негр Квеші — істота темна, неосвічена, відповідно безпорадна, а я вчений, влада у моїх руках, тож мені нічого не заважає обібрати його як липку і з царського плеча виділяти йому лише те, що я вважатиму за потрібне (зазвичай рабовласники дають рабам рівно стільки, щоб вони не померли з голоду і могли працювати). Негр Квеші виконує за мене усю брудну і важку роботу, бо сам я лінивий, тож нехай працює Квеші, у якого це виходить краще. Гнути спину під нещадним південним сонцем — також не для мене, а Квеші, чиєю батьківщиною є спекотна Африка, до сонця звик, отже, на плантації йому працювати не так важко, як мені. Нехай Квеші заробляє гроші, а я їх витрачатиму. Нехай Квеші загрузне в трясовині — головне, щоб я пройшов по сухому… Так Квеші упродовж усього свого життя виконує мою волю, бо своєї волі у нього від народження немає. Після такого життя