Жюль Верн - 20 000 льє під водою

Коли почалося найцікавіше, я покликав Конселя, і ми вдвох дивилися у вікно, поки «Наутилус» поволі йшов на глибині восьми-дев'яти метрів під рівнем моря, повз мальовничі підводні скелі східного берега.

Тут були губки всіх видів: гілчасті, листоподібні, кулеподібні, лапчасті. Своїми формами вони підтверджували назви, якими їх охрестили ловці губок, натури більш романтичні, ніж учені: кошик, чашечка, веретено, лосів ріг, левина лапа, павичів хвіст, рукавиця Нептуна. Волокниста тканина губок, насичена драглистою речовиною, завдяки рухомим джгутикам клітин внутрішньої сторони постійно омивається водою, що надходить крізь пори і виходить назовні через так звані «продихи». Драглиста речовина губок розкладається після відмирання, і при цьому процесі виділяється аміак. Коли процес розпаду завершується, усі живі тканини згнивають і вимиваються водою, від тварини залишається лише роговий кістяк, який поступово набуває золотисто-солом'яного кольору і м'якості. Оце і є звичайна туалетна губка. Залежно від пружності, водопроникності та міцності, губку використовують для різних побутових потреб.

Губки примощуються всюди: приліплюються до скель, прикріплюються до мушель молюсків і навіть до стебел гідроїдів. Вони гніздяться в ущелинах скель, стеляться по дну, повзуть уверх, а подекуди й звисають, немов коралові поліпи.

Я пояснив Конселеві, що губки збирають у два способи: драгами і вручну. Ручний спосіб вважається кращим, бо руками їх можна відірвати обережно, не пошкодивши тканину а драга неминуче десь та й пошкодить губку. Зрозуміло, що губка, добута вручну, цінується вище.

Серед зоофітів, що кишіли довкола заростів губок, найбільше було медуз надзвичайної витонченої форми.

Молюски були представлені кальмарами різних видів, на які, за даними Д'Обіньє, багаті води Червоного моря. З плазунів тут були морські, супові, черепахи, з м'яса яких готують прекрасні страви. Щодо риб, то тутешні води ними аж кишіли.

Дев'ятого лютого «Наутилус» ішов у найширшій частині Червоного моря, між Суакіном на західному березі і Кунфуда на східному, відстань між якими складала дев'яносто миль.

Опівдні того ж дня, після встановлення координат, капітан Немо вийшов на палубу. Я був там давно і, зізнаюся, чекав на нього, аби вивідати хоча б приблизно його плани на найближче майбутнє. Він одразу ж підійшов до мене, люб'язно запропонував сигару і запитав:

— Ну, пане професоре, чи сподобалося вам Червоне море? Чи вдалося вам побачити дива, що криються у його водах: риби, зоофіти, квітники губок і коралові ліси?

— Так, так, капітане! — відповів я. — «Наутилус» просто ідеально пристосований для спостережень за підводним світом. Але ж і мудре судно!

— Що правда, те не гріх, пане Аронаксе! Це судно не лише мудре, а й зручне, відважне і неприступне! Воно не боїться ані бур, що часто лютують на Червоному морі, ані його течій, ані навіть підводних рифів.

— Справді так! — погодився я. — Адже Червоне море вважається одним із найнебезпечніших. Якщо я не помиляюся, у давні часи воно було горезвісним.

— Ще й яким горезвісним, пане професоре! Грецькі та латинські історики не вельми схвально відгукувалися про Червоне море. Стратон, наприклад, пише, що під час пасатних вітрів і в період затяжних дощів тут вкрай непривітно. Арабський історик Едрізі, описуючи Кользумську затоку, під цією вигаданою назвою має на увазі не що інше, як Червоне море. Зі слів ученого, багато кораблів гинули на його піщаних мілинах і жоден моряк не наважувався плавати по його водах уночі. Він пише, що на Червоному морі лютують страшні урагани, що воно всіяне негостинними островами і взагалі, що «нічого хорошого від нього не слід очікувати». Воно однаково небезпечне як на поверхні вод, так і під ними. Таку саму думку про Червоне море висловлюють історики Давньої Греції: Арріан, Агатархит і Артемідор.

— То вони просто не плавали на борту «Наутилуса»! — улещував я капітана.

— Авжеж! Не кожному так таланить! — усміхнувся капітан. — Та й народилися вони не в той час. Сучасне будівництво суден надзвичайно вдосконалилося. Аби винайти механічну силу пари, треба було, щоб минуло декілька віків! Навіть не беруся стверджувати, що другий «Наутилус» з'явиться через сто років! Прогрес рухається повільно, пане Аронаксе!

— Цілком з вами згоден, — відповів я, — ваше судно випереджає свою епоху на цілий вік, а може й на віки. Як шкода, що таке відкриття помре разом із винахідником!

Капітан Немо нічого не відповів. Але після мого зауваження він замислився. Запала коротка мовчанка, яку порушив капітан:

— Ми говорили про те, як оцінювали Червоне море історики древнього світу…

— Ви ж не стверджуватимете, що вони перебільшували його небезпечність і підступність? — поцікавився я думкою капітана Немо.

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів він мені зі знанням справи. — Те, що не становить небезпеки для сучасного судна, добре оснащеного, добротно збудованого, яке має право вибирати той чи інший шлях завдяки паровим двигунам, було вкрай небезпечним для суден древніх мореплавців. Ви тільки уявіть собі цих перших мореплавців, які пускалися у плавання на ненадійних барках з дощок, скріплених докупи пальмовими мотузками, просоченими смолою дерев і змащеними дельфіновим жиром! У них не було жодних приладів для визначення курсу судна, вони плавали за волею вітрів та течій, і це все — у малодосліджених водних просторах! За таких умов загибель кораблів була звичайним явищем. Вихід у море означав смертельний ризик… Тому капітани і пасажири перед відплиттям приносили жертви богам морів, а по поверненні увінчувалися гірляндами квітів та зодягали золоті пов'язки на голови і поспішали у храми з молитвами подяки за щасливе завершення подорожі.

Тепер ці звичаї канули в небуття. Адже у наш час пароплави, що курсують між Суецьким перешийком і морями Південної півкулі, можуть не зважати на гнівний норов Червоного моря чи на прикрі мусони.

— Ваша правда, — сказав я. — Ця чудодійна сила пари заглушила почуття вдячності у серцях моряків. Я бачу про море ви знаєте все, капітане, навіть про його минуле. Ваші знання історії Червоного моря дуже глибокі. Скажіть, а чому його називають Червоним?

— Назву цього моря трактують по-різному, пане Аронаксе. Чи цікаво вам знати думку одного літописця чотирнадцятого століття?

— Дуже цікаво!

— Старий вигадник стверджує, що назва «Червоне» утвердилася за цим морем після переходу ізраїльтян, коли їхній переслідувач фараон загинув у його водах за пророкуванням Мойсея:

На знак того, що сталось диво,

Побагровіло море синє.

Понині диво теє не забути:

Червоним море звуть відтоді люди.

— Ця поетична версія, без сумніву, красива! — відповів я. — Але я, капітане Немо, не схильний довіряти таким трактуванням.

— Я вважаю, пане Аронаксе, що назва «Червоне море» є перекладом єврейського слова «Есіот». А ще древні назвали його так через забарвлення його вод.