Стівен Кінг - Кладовище домашніх тварин

дупу я мав тобі дати, тільки-но ти почав ошиватися навколо. Виродок. Ось тобі, — він знову штурхонув Луїса, цього разу потрапивши по іншій сідниці. Тесть ридав і шкірився. Луїс тільки зараз побачив, що старий не голився — на знак жалоби. Похоронний агент кинувся до них. Рейчел, котра врешті вирвалася з рук матері, теж підбігла, вся в сльозах.

Луїс якось перевернувся на бік і сів. Коли тесть знову підняв на нього ногу, Луїс обома руками схопив того за ступню — немов футбольний м’яч — і з усієї сили відштовхнув.

З ревом Ґолдман полетів назад, розмахуючи руками, щоб втримати рівновагу. Він наштовхнувся на труну Ґейджа «Вічний супокій», зроблену в Сторвілі, штат Огайо, яка коштувала недешево.

«Оз, Вевикий і Гвізний, щойно впав на домовину мого синочка», — здивовано подумав Луїс. Маленька, наче іграшкова, труна з гуркотом полетіла з підставки. Спочатку звалився її лівий бік, потім правий. Замок клацнув. Навіть крізь крики та ридання Рейчел, навіть крізь лемент Ґолдмана, який ревів, мов той віслюк з дитячої гри[118], Луїс почув, як клацнув замок.

Насправді труна не розкрилася. Розбиті, роздавлені рештки Ґейджа не вивалилися на підлогу під ноги ошелешеним відвідувачам. Єдине, що до болю в серці хвилювало Луїса, це те, як впала труна — не на бік, а на дно. Так само легко вона могла впасти будь-як інакше. Тим не менш на якусь незбагненну мить, коли віко домовини тихо хряснуло об зламаний замок, Луїс помітив клаптик чогось сірого — костюм, який купили, щоб вдягнути на мертве тіло Ґейджа. А ще було щось рожеве. Можливо, ручка Ґейджа.

Усе ще сидячи на підлозі, він затулив очі руками і заплакав. Його більше не цікавив ні тесть, ні балістичні ракети МХ[119], ні сучасні методи накладання швів, ні смерть Усесвіту від спеки. Зараз Луїс Крід хотів тільки одного: померти. Раптом у його голові виринув фатальний образ: Ґейдж з накладними вушками Міккі Мауса; Ґейдж, сміючись, потискає лапу величезному Гуфі[120] на головній вулиці у «Світі Діснея». Він бачив сина абсолютно чітко.

Одна з підставок упала, а інша похилилася, як п’яна, на кафедру, за якою котрийсь міністр міг би виголошувати надгробну промову. Ґолдман, розлігшись серед квітів, також плакав. З розбитих ваз струменіла вода. Квіти, деякі з яких були роздавлені і зламані, ще сильніше поширювали свій задушливий аромат.

Рейчел усе кричала і кричала.

Луїс не знав, як цьому зарадити. Образ Ґейджа з вухами Міккі Мауса не зникав, аж доки він не почув, що цього вечора будуть феєрверки. Він сидів, сховавши обличчя в долонях. Не хотів, щоб люди його бачили; не хотів, щоб вони бачили його заплакане, повне провини, болю та сорому лице; понад усе він прагнув приховати боягузливе бажання померти і вийти з пітьми.

Похоронний агент та Дорі Ґолдман вивели Рейчел геть. Вона все ще тряслася від ридань. Згодом в іншій кімнаті (яка, на думку Луїса, призначалася спеціально для тих, хто ламався під гнітом власного горя, — кабінет для істериків) вона стихла. Луїс — приголомшений, але все ще при тямі — цього разу втішав дружину, коли наполіг, щоб їх залишили на самоті.

Удома Луїс вклав Рейчел на ліжко і зробив їй ще один укол. Він натягнув ковдру їй до підборіддя і пильно поглянув у вощане, блідаве обличчя.

— Рейчел, мені так шкода, — промовив він. — Я б усе віддав, аби його повернути.

— Усе гаразд, — сказала Рейчел дивним, безбарвним голосом і, перекотившись на свій бік ліжка, відвернулася від нього.

Старе, затерте питання: «З тобою все гаразд?» ледь не злетіло з губ, але Луїс вчасно прикусив язика. Це було неправильне питання; це було не те, що він хотів знати.

— Наскільки все погано? — спитав він врешті.

— Доволі погано, Луїсе, — Рейчел видала звук, який трохи нагадував сміх. — Коли відверто, то триндець, як жахливо.

Потрібно було зробити щось іще, але Луїс не знав, що саме. Він раптом відчув образу на дружину, на Стіва Мастертона, на Міссі Дендрідж та її чоловіка з гострим, випнутим уперед кадиком, на всіх тих клятих гостей. Чому саме він — та жилетка, в яку всім конче необхідно поплакатися?

Він вимкнув світло і вийшов з кімнати. Луїс збагнув, що й дочці він навряд чи зможе допомогти більше. На якусь божевільну мить, побачивши її в тьмяно освітленій кімнаті, він подумав, що то сидить Ґейдж. Він подумав, що все це був лише жахний сон, як тоді, коли мертв’як Паскоу повів його лісами до «Кладвишча домажніх тварин». На якусь частку секунди його зморений мозок прийняв цю ідею. В усьому були винні тіні — кімнату осявало лише мінливе світло портативного телевізора, який їм передав Джад — коротати ці надзвичайно повільні та надзвичайно довгі години.

То був не Ґейдж, а Еллі. Тепер вона не тільки тримала в руках фотографію з Ґейджем на ґринджолах, а й сиділа на його стільці. Вона забрала його з Ґейджевої кімнати і перенесла до себе. Це був маленький складаний стільчик з полотняним сидінням та полотняною спинкою. На ньому по трафарету було виведено: ҐЕЙДЖ. Рейчел підписала свого часу всі чотири стільці. Кожен член родини отримав по одному з власним іменем на спинці.

Еллі була завеликою для Ґейджевого стільця. Вона ледь втиснулася в нього, і сидіння небезпечно прогнулося. Вона притискала знімок до грудей і дивилася на блимання телевізійного екрана.

— Еллі, — сказав Луїс, вимикаючи телевізор. — Час спатки.

Дівчинка якось таки вилізла зі стільчика і підняла його. Вона явно збиралася спати з ним.

Луїс завагався, казати щось чи ні, і врешті спитав:

— Хочеш, я тебе вкрию?

— Так, — відповіла Еллі.

— Хочеш… може, ти хотіла б сьогодні спати з мамою?

— Ні.

— Ти певна?

Еллі ледь помітно всміхнулася.

— Ага, вона постійно перетягує ковдру на себе.

Луїс і собі всміхнувся:

— Тоді давай бігом.

Замість того щоб намагатися засунути стільчик у ліжко, дівчинка поставила його біля узголів’я, і Луїсу спав на думку абсолютно абсурдний образ: він у приймальному кабінеті найменшого в світі психіатра.

Дочка роздягнулась, перед цим поклавши фотографію Ґейджа на подушку, натягнула на себе нічну сорочку і забрала фото з собою до ванни. Там вона поклала його біля себе, умилася, почистила зуби та з’їла таблетки з фтором. Потім вона забрала фото і вклалася з ним у ліжко.

Луїс сів біля неї:

— Хочу, щоб ти знала, Еллі. Якщо ми любитимемо одне одного, то пройдемо через усе це.

Кожне слово нагадувало скрип дрезини, яку