Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

герой знаходить таке вирішення проблеми, яке й світ рятує, і зло карає, і не дає самому померти. У казках герой навіть може померти, щоб потім у чудесний спосіб відродитися — вже зовсім іншим, багатшим, досвідченішим, одруженим, просто кращим.

Перед Губченком стояла така проблема, якої — він відчував — неможливо вирішити так, як вирішують у літературі. Ну, наприклад, як би на його місці повівся якийсь там Чіпка чи Кайдаш? Бог його зна як. Йому ще треба було б довго пояснювати, як це людина може втрапити в таку халепу. І взагалі: що таке кінець світу не Богом задуманий, а людьми створений. Ні, класика тут не годиться… «Наш кореспондент передає з епіцентру подій…» Слід гадати, події відбуваються високо в небі, а кореспондент після тривалої біганини знайшов точку безпосередньо під подіями. Хоч і невідомо, що за події, але, як з’ясувалося, нинішні газети можуть-таки захопити читача — особливо якщо він читає їх як верстку.

Губченко перебрав подумки ще півтора-два десятки героїв різних книжок і дійшов висновку, що в них нічого такого, що зарадило б у цій ситуації, не навчишся. Найдоречніше, що спливло в пам’яті, це «Я тебе породив, мені тебе і вбивати». Що ж, професор так і спробував зробити. Тепер порятунку немає. Всі найгірші прогнози справджуються.

Знищити МГ? Це нескладно. І що? Далі скласти руки й чекати, поки все прийде до логічнішого завершення? Чи ще краще: накласти руки на себе, щоб ніхто не зміг катуваннями вирвати з нього зізнання, «формулу», як кажуть у кіно. Це, звичайно, було б чесно. Але неефективно. Бо разом із його життям пішла б у невідь уся інформація про те, що чекає на людство найближчим часом.

А це вже нечесно. І в газеті про це: «Приймати в цьому участь було б нечесно по відношенню до себе». Жах!

Чесно було б, мабуть, усім повідомити про те, що сталося. Про Коміренка, про черв’яків, про інституцію, яка в усьому винна. Знайти її адресу для Губченка — не проблема. Це було б чесно, але безглуздо. Тоді працедавці покійного професора миттю зрозуміють, звідки Губченко все це знає, і накласти на себе руки йому не дадуть. Вони такі могутні, що страшно подумати. Та й ніхто, крім них, Губченкові не повірить. Він не має жодного доказу на підтвердження цієї інформації. Тобто знову те саме: божевільний професор лякає людей. Людство.

Але виникає питання. Попри всю могутність черви подолати океани вона не може. Таким чином виходить, що кінець світу настане тільки в Євразії? А від чого? Від теплих дощів? Від якоїсь хвороби? Дощів спричинити ніяка черва не в змозі. А от пандемія…

Чума, холера, інфлюенца, пташиний грип… Людство пережило не одну епідемію. І не було в нього століття тому потужних оснащених лабораторій, діагностичного обладнання, записаного генетичного коду й уміння клонувати необхідні органи й організми. Звісно, все це сьогодні однаково не дає можливості подолати рак, СНІД, туберкульоз і багато інших смертельних хвороб. Але ж допомагає локалізувати їх. А в деяких випадках і вилікувати. Що ж таке страшне можуть запропонувати черви, щоб передова медицина світу не впоралася з цим захворюванням?

Губченко зловив себе на тому, що сам не вірить у те, що дуже добре знає.

Напевне знає. І все одно не вірить. То хто ж може йому повірити? Ніхто. Таким чином і цей чесний варіант виявляється дурним і безглуздим. Хоч виходь на вулицю й починай репетувати про кінець світу, хоч просися на телеканали й проголошуй на всю країну, хоч пиши доповідні уряду — результат буде однаковий. А саме — відсутність будь-якого результату. Якщо не вважати результатом дуже швидко сформований імідж божевільного блазня. Та й хто його пустить на телебачення? Хто читатиме його листи в уряді? Хто слухатиме його на вулиці? Хіба мало ходить божевільних, яких ніхто не слухає? Чи мало музикантів (і подекуди непоганих) грає в підземних переходах? Хто їх слухає? А то все ж таки музика, а не хворі пророцтва новоявленого юродивого.

«Чому він може навчити?» Справді, чому? Треба було б прочитати цю статтю, аби з’ясувати, чи сам автор розуміє, що він написав. Чому людина може навчити? Бо сама вчена. Якщо ж ідеться про інше, тоді мусило б бути «Чого він може навчити?».

Так і з цим юродивим. Люди знатимуть, чого він може навчити, але не знатимуть чому. Тому й не навчаться. А МГ потрапить у руки тих, хто вбив Коміренка. Тих, хто вже призвів нас до кінця світу.

Ох, порадитися б із кимось!

Губченко безжально задушив цю думку.

В кафе ставало людно. Молодь вливалася парами й групами, обкурювала столики, заповнювала весь внутрішній простір вигуками й сміхом. «Ми, мабуть, не доживемо. Але наша молодь…» — згадав він давній, ще радянський, анекдот. Ми собі позичаємо й позичаємо, а як вони після нас будуть із цими боргами розраховуватися…

Так він нічого й не вирішив. Розрахувався за холодні вареники, залишив їх на столі й пішов.

Телевізор ремонтують удвох

Удома почалося. Кран у ванній тече. Телевізор на кухні показує три програми. Більше нічого. А ще три так шумлять, що вона взагалі боїться його вмикати. Насос на дачу купили, а встановлювати хто буде? Чи хай іржавіє в підвалі? Ну і, звичайно, «під лежачий камінь вода не тече». Це, ясна річ, про ті дні, що він пролежав у своїй кімнаті без діла після смерті Коміренка. Тепер ось устав. І що? Щось робить? Ні, ходить гуляти по Петрівці. Ті книжки вже весь простір зайняли у квартирі. Це ж пилозбірники. В домі дихати нічим від тих книжок.

«І вночі мені немає спокою», — подумав Губченко серед білого дня, відчуваючи, як знову навалюється чорний відчай, і коли він залив уже майже всю душу, з непомітного крихітного закутка раптом випірнула ідея. Він хвилину обмірковував її, а потім урвав дружину:

— Телевізор треба протестувати. Сам я цього зробити не можу, а в тебе допомоги не допросишся.

— А ти намагався? Ти пробував мене попросити?! — ще дужче завелася дружина.

— Ну, от і прошу.

— Просить він. Уже зовсім розучився просити. Я для тебе взагалі порожнє місце!

— Ну годі, годі. Ходімо спробуємо телевізор полагодити.

Він дав їй у руки те, що досі жодна людина, крім нього самого, в руках не тримала, найбільшу створену ним цінність, і сказав за його знаком натиснути й утримувати металеву кнопку. А сам зняв задню кришку телевізора й почав у ньому виразно