Ю. Несбе - Таргани

Льокен поклав їй руку на плече:

— О’кей. Уперед.

Ліз, пригнувшись, побігла через високу траву й зникла в темряві.

Льокен стежив за будинком у нічний бінокль, а Харрі тримав фасад під прицілом гігантської гвинтівки, що її роздобула для нього Ліз зі збройового складу в поліції разом із пістолетом «Ругер 8Р-101», який довелося засунути в незвичну кобуру на стегні, оскільки в країні, де не носять піджаків, наплічна кобура — річ не найбільш практична. У небі стояв місяць уповні, і в його світлі він розрізняв темні прямокутники вікон і дверей.

Ліз подала умовний сигнал ліхтариком, показуючи, що зайняла позицію під одним із вікон.

— Твоя черга, Харрі, — проговорив Льокен, бачачи, що той забарився.

— Чорт, навіщо треба було розповідати про змій? — буркнув Харрі, перевіряючи ніж на поясі.

— Ти їх не любиш?

— Ну, ті деякі, котрих я зустрів, справили на мене погане враження.

— Якщо вкусить, постарайся схопити змію, тоді в тебе буде сироватка. І не страшно, якщо навіть укусить ще раз.

Харрі не розглядів у темряві, сміється Льокен чи ні, але здогадався, що той знову жартує.

Він рвонув до будинку, що виріс перед ним із темряви. Йому навіть здалося, що, поки він біг, голова дракона з роззявленою пащею на коньку даху почала рухатися. Однак у самому будинку ніби все вимерло. Кувалда в наплічнику била по спині. Харрі й думати забув про змій.

Він підскочив до другого вікна, подав сигнал Льокену й сів на землю. Давно він уже так не бігав, серце прямо вистрибувало із грудей. Поруч почувся чийсь легкий подих. Це був Льокен.

Харрі запропонував пустити в будинок сльозогінний газ, але Льокен відкинув цю ідею. У такій темряві газ створив би додаткові перешкоди їм самим; а потім, у них не було ніяких підстав думати, що Кліпра сидить і чекає їх, приставивши ніж до горла Руни.

Льокен показав Харрі кулак, що означало початок штурму.

Харрі кивнув у відповідь і відчув, як у нього пересохло в роті — вірна ознака адреналіну, що підскочив. Він стис у руці пістолет. Перевірив двері, перш ніж Льокен заніс кувалду.

Світло місяця блиснуло на металі, і в цю мить Івар виглядав як гравець, що подає м’яч на тенісному корті, а потім кувалда щосили опустилася на дверний замок.

Наступної миті Харрі опинився всередині й посвітив ліхтариком у кімнаті. Він відразу побачив її, але промінь світла побіг далі по стінах, немов сам по собі. Кухонні полиці, холодильник, лава, розп’яття. Він більше не чув нічних звірів і птахів, у його вухах звучав скрегіт ланцюгів, плескіт хвиль об борт яхти на пристані в Сіднеї, крики чайок, тому що Биргітта лежала на палубі й була мертва.

Стіл, навколо чотири стільці, шафа, дві пляшки пива, чоловік на підлозі, нерухомий, калюжа крові з його голови, його рука в її волоссі, під стільцем пістолет, на стіні картина із фруктами на таці й порожньою вазою. Натюрморт. Нерухоме життя. Nature morte. Світло ліхтаря впало на обличчя дівчини, і він побачив знову: ніжка стола й долоня, звернена нагору. Згадав її голос: «Відчуваєш? Ти знайдеш вічне життя!» Немов вона намагалася зібрати залишки енергії в останньому протесті проти смерті. Двері, морозильник, дзеркало. Перш ніж осліпнути, він побачив самого себе: фігура в чорному, чорна шапочка на голові. Вид ката. Харрі впустив ліхтарик.

— Як ти? — запитала Ліз, поклавши руку йому на плече.

Він хотів відповісти, відкрив рот, але не видав ні звуку.

— Це дійсно Уве Кліпра, — сказав Льокен. Він присів навпочіпки біля вбитого, гола лампочка на стелі освітлювала сцену. — Дивно. Я місяцями вистежував цього хлопця.

Він поклав руку йому на лоб.

— Не займай!

Харрі схопив Льокена за шиворот.

— Не!..

І так само швидко відпустив його.

— Вибач, я… тільки не чіпай нічого. Не зараз.

Льокен лише мовчки глянув на нього. Між безволосих брів Ліз залягла глибока зморшка.

— Харрі, ти як?

Він опустився на стілець.

— Усе закінчилося, Харрі. Я втомилася, ми всі втомилися, але все вже позаду.

Харрі тільки похитав головою.

— Ти хочеш щось сказати мені, Харрі?

Вона нахилилася до нього й поклала свою велику гарячу долоню йому на лоб. Так робила колись його мати. Чорт.

Він підхопився зі стільця й вибіг геть. Ліз і Льокен про щось тихо перемовлялися в кімнаті. Він подивився на небо, шукаючи хоч одну зірку, але не міг відшукати жодної.

Час наближався до півночі, коли Харрі подзвонив у двері. Відкрила Хільде Мольнес. Він дивився в підлогу — забув попередити по телефону, що прийде, — і тепер чув по її диханню, що вона от-от розридається.

Вони ввійшли в кімнату й сіли. Пляшки із джином не було видно, і хазяйка виглядала тверезою. Вона витерла сльози.

— Знаєте, вона хотіла стати стрибункою із трампліна.

Він кивнув.

— Але їй не дозволяли брати участь у звичайних змаганнях. Судді не знали, як її оцінювати. Деякі вважали, що відсутність однієї руки — це перевага при пірнанні й що це не за правилами.

— Мені шкода, — сказав нарешті він. Це були його перші слова з моменту приходу.

— Вона не знала про це, — продовжувала Хільде. — Якби знала, то не розмовляла б зі мною так.

Її обличчя зіщулилося, вона схлипнула, і сльози струмками потекли по зморщечках навколо рота.

— Про що не знала, фру Мольнес?

— Про те, що я хвора! — скрикнула та, закривши обличчя руками.

— Хвора?

— Навіщо ж, ви думаєте, я глушу себе алкоголем? Моє тіло вже зжерла хвороба, залишилася гнила’ тканина з мертвих клітин.

Харрі мовчав.

— Я збиралася розповісти їй про це, — прошепотіла вона крізь притиснуті до рота пальці. — Що лікарі дали мені шість місяців. Але ніяк не могла знайти вдалого моменту.

Голос її звучав ледве чутно.

— Гарних моментів більше немає.

Не в силах сидіти, Харрі підійшов до величезного вікна, що виходило в сад, уникаючи дивитися на сімейні фотографії, розвішані по стінах, оскільки знав, на кому зупиниться його погляд. Місячне світло грало на поверхні басейну.

— Вам дзвонили люди, яким ваш чоловік заборгував грошей?

Фру Мольнес опустила руки. Очі її почервоніли.

— Дзвонили, але з ними розмовляв Єнс. Відтоді я нічого не чула.

— Виходить, він подбав про це?

Навіщо він запитав саме зараз? Можливо, це спроба утішити її, нагадати, що про неї є кому подбати.

Вона мовчки кивнула.

— І тепер ви одружитеся?

— А ви проти?

— Ні, чому я маю бути проти? — Харрі повернувся до неї.

— Руна… — Вона не могла говорити, сльози знову заструменіли по її щоках. —