Джорджіна Говелл - Королева пустелі

і ціль. Коли Ґертруда залишила його намет, Ібн Муртед поплентався слідом за нею, наче тінь, прийшов до її каравану й почав усе перевертати й розглядати, а Ґертрудина команда дивилася на все це й була безсилою щось удіяти. Щойно шейх натрапив на Ґертрудин телескоп, як почав вимагати віддати його. Ґертруда відмовила, але до настання ночі, після довгих годин гучних сперечань, вони домовилися, що мандрівниця подарує йому револьвер взамін на його племінника як оплаченого рафіка.

Однак, як виявилося, проблеми тільки починалися. З самого ранку, ще до того, як Ґертруда прокинулася, шейх знову прийшов до її наметів і почав голосно й погрозливо пояснювати Фаттуху з Саїдом (погонич Ґертрудиного верблюда), що ніколи раніше християнська жінка не ступала на ці землі і що й тепер цього робити не слід. Ґертруда все чула й розуміла, що шейх намагається підбурити її екіпаж до бунту. Вона швидко зібралась і почала розмірковувати, як здихатися небажаного гостя. Ґертруда поквапилася відповісти на його критику, застосовуючи найхолоднішу манеру своєї поведінки. Протягом години погрози зростали, а тоді шейх заявив, що якщо вона не віддасть йому револьвер та телескоп Zeiss, він вислідить її вночі й забере все, що заманеться. Ґертрудині люди відвели її вбік і тихенько прошепотіли, щоб та віддала йому все, що він вимагає, аби уникнути помсти, і Ґертруда здалася. Саїд Ібн Муртед вхопив револьвер з телескопом, а тоді почав вимагати гроші від сім’ї з племені Шаммари; Шераратці ж були надто бідними, щоб він через них надривався. Нарешті позбувшись його компанії, Ґертруда відшкодувала гроші Шаммарам і повернула їм дорогоцінний килим, якого ті довірили Ґертруді на зберігання.

Що ближче Ґертруда наближала до Хаїля, то більше починала думати про невідомість, яка чекала на неї в одному з найбільш політичних місць на землі. Як її зустрінуть Рашиди — правляча родина племені Шаммар? Чи приймуть гостинно, чи їй слід чекати небезпеки пограбування або ж чогось навіть гіршого? Так чи інакше, а британський уряд допомагав Ібн Сауду, ворогові Рашидів. Благополуччя Ґертруди повністю залежало від того, чи вдасться їй завоювати прихильність королівської родини; а тепер до Ґертруди дійшли ще й тривожні новини щодо нового юного правителя.

«Схоже, що зараз Емір не в Хаїлі; він узяв із собою свої стада верблюдів і розбив табір трохи північніше звідси. Боюся, для мене це може видатися дещо виснажливим; я воліла б мати справу з ним самим, а не з його представником. А ще я довідалась, що він повідомив усім своїм людям про мій приїзд, однак з якою метою: чи щоб допомогти, а чи зупинити — не відомо. Також я не знаю, наскільки вся ця інформація правдива».

Одинадцятого лютого, майже за два місяці після виходу з Дамаска, караван виїхав на вкриту галькою рівнину, і в далечині перед ними нарешті замиготіли величні піщані пагорби пустелі Нефуд. Велетенські дюни, які не були позначені на карті, вишикувалися, наче гірський хребет. З дня на день Ґертруді доводилося виконувати ретельні заміри, визначати місцезнаходження, а також позначати на карті джерела води.

До пустелі Нефуд вони дісталися на один день пізніше, ніж планували, і одразу почали пробиратися по глибокому м’якому піску; борсаючись у ньому, верблюди уповільнили ходу. Караван то спускався вниз, то піднімався вгору, і його швидкість не перевищувала виснажливих півтора кілометра за годину. Сильні вітри видули велетенські впадини, які завширшки сягали метрів з вісімсот, тож знову й знову караван видряпувався на вершину схилу й опинявся на краю трьохсотметрової піщаної прірви, заточеної вітром, наче лезо ножа. Команда Ґертруди знала дуже багато розповідей про те, як з таких пагорбів зісковзували верблюди, падаючи в ущелину й ламаючи собі ноги. Тож караван намагався обходити такі піщані підкови, однак потім їм знову доводилося підніматися на черговий схил. Здавалося, вони йшли безкінечно, обгоряючи на полуденному сонці та замерзаючи під покровом морозяної ночі. Час від часу Ґертруда сама видряпувалася на височенну дюну й, балансуючи, стояла на її вершечку, наче моряк на носі вітрильника; вглядаючись у закам’янілі хвилі непокірного океану, вона бачила, хоч і досі ще дуже далеко, піщані гори Джебель Місма.

За п’ять днів руху цим гнітючим ландшафтом безперервна натуга почала даватися взнаки. Верблюди були виснажені, екіпаж геть не перемовлявся, а Ґертруда впала в сильну депресію, що було зовсім не властиво для неї. Вона написала Дікові:

«Я піддалася такому стану після глибоких роздумів, чи взагалі варта ця пригода свічок. Це не через можливу небезпеку — на неї мені начхати; однак... Подорож до Неджда не приносить ані користі, ні якихось знань... Якщо тут і є щось, що варто було б занотувати, то існує велика ймовірність, що ви не зможете це «щось» знайти чи взагалі дійти до нього, адже вам можуть завадити ворожі племена або факт, що води тут зовсім ніде немає... Боюся, коли це все закінчиться, я озирнуся назад і скажу, що це була марна трата часу».

Тепер до всіх проблем додалася ще одна неприємність — злива охопила пустелю й затулила собою всі орієнтири. Караван не міг іти далі, оскільки за таких погодних умов можна було загубитися серед Неджда. Промокла наскрізь Ґертруда намагалася висушити волосся та одяг біля багаття разом із рештою чоловіків зі своєї команди. Неподалік від них люди з племені Шаммар і Шерарат юрмилися біля своїх маленьких вогнищ; серед сірої дощової ночі побачити їх було практично неможливо. Фаттух бігав від одного намета до іншого, намагаючись зберегти якомога сухішим Ґертрудине ліжко, яке тепер ще й задубіло від бруду. Намети були забиті багажем, що зазвичай залишався надворі; а дезорганізовані погоничі верблюдів квапилися нагодувати тварин і швидко поверталися до промоклих наметів. Під гуркіт грому та спалахи блискавки Ґертруда лежала у своєму наметі замотана в хутро і, тремтячи від холоду, перечитувала поему «Гамлет». Шекспір, як завжди, її трохи підбадьорив. «Принци та влада Аравії опустилися на свої істинні місця. Піднялася над ними людська душа, свідома й відповідальна перед собою, народжена довгими бесідами про все, що було до і буде після».

Двадцятого лютого вони зустріли на межі пустелі Нефуд групу наметів. За два фунти й новий одяг Ґертруда розжилася ще одним рафіком, підстаркуватим і пошарпаним Мхаїламом, який мав допомогти пройти останній етап їхньої подорожі. Всупереч його з Мохаммедом пораді, Ґертруда вирішила скоротити решту дороги, відмовившись від відносної безпеки дюн, і піти прямо через рівнину, де її караван було б добре видно всім розбійникам з округи. Вона вирішила, що газзу й