Джорджіна Говелл - Королева пустелі

бігало серед його наметів і яке Ґертруда описала як «найчарівнішу маленьку тваринку». Вона ввічливо відмовилась. Ґертруда любила тварин і, коли жила на одному місці, заводила улюбленців, однак не дозволяла собі ставати через них сентиментальною.

Вона любила спостерігати за «незграбними» маленькими верблюденятами — здавалося, вони складалися лише з ніг та шиї — коли проходила крізь племінні стада, і охоче допомагала своїм людям щовечора годувати власних тварин. Це стало для неї звичкою ще з дитинства, коли в Раунтоні після цілого дня полювання вони з Морісом допомагали слугам вимити й погодувати їхніх поні і тільки після того вже самі йшли митися й вечеряти. Коли Фаттух сказав їй, що один з їхніх верблюдів сидить і не рухається, вона вмить пішла за їжею та водою для тварини. Коли вони підійшли до того верблюда, він качався й брикався від болю. Розпізнавши хворобу, яка називається альтаїр, Мохаммед запитав, чи слід йому вбити тварину. Ґертруда стиснула губи й кивнула, а тоді спостерігала за тим, як шейх дістав свого ножа й перерізав верблюду горло. «Я дуже прив’язалася до всіх своїх верблюдів, — написала вона тієї ночі. — Я оплакую його смерть».

Ґертруда тиждень гостювала у привітних шейхів, а перед від’їздом запросила їх на вечерю до свого намету. Напевно, Мохаммеду теж сподобалася дослідниця; він затримав її ще на декілька днів, обґрунтовуючи це своїм бажанням показати одну археологічну пам’ятку, яка знаходилася в семи годинах їзди від їхнього поточного місця і яка, як виявилось, мала для Ґертруди малий інтерес. Вона хотіла продовжувати подорож, однак розуміла, що відмовляти буде неввічливо.

Цілий тиждень Ґертруда прожила з представниками племені Ховеїтат, і це дало їй змогу поглянути на інший бік арабського життя, який досі лишався для неї таємницею: Ґертруда дізналася про життя дружин шейха. Вона провела в їхніх шатрах багато часу й змогла зробити там чудові знімки. На одному з них шейх Харб у смугастому шарфі та з поясом набоїв підняв завісу намету, щоб показати всіх своїх жінок з дітьми, які стояли у темряві й ховали обличчя. Незважаючи на те, що Ґертруду не надто цікавило життя арабських жінок, вона до глибини душі була вражена їхніми історіями. Одна з чотирьох дружин Мохаммеда, Хіла, розповіла, як усі жінки страждають від важкої фізичної праці та постійних переїздів, особливо під час пологів або одразу після них. «У нас зовсім немає часу на відпочинок», — сказала Хіла: вона вже чотири рази була вагітна, але щоразу її немовлята помирали, оскільки жінка була змушена продовжувати виконувати важку роботу: складати й розкладати намети, збирати верблюжий послід для розпалювання вогнища й готувати їжу. Якось пізно ввечері Ґертруда сіла біля входу до свого намету й почала записувати історію Хіли, думаючи про те, чим відрізнялися їхні долі. Вона подивилася вгору й побачила велику зірку, що падала, «вона пролетіла через половину неба».

Мохаммед попередив Ґертруду, щоб та уникала плем’я Шаммар, які, за його словами, пограбують і повбивають усіх її людей; і щоб вона ліпше йшла не на південь, а на схід разом із братом Харба, Аввадом, і рафіком з племені Шерарат, Мусуїдом; так вона зможе за кілька днів безпечно дістатися долини річки. Наче у грі в шахи, стратегія різко змінилася, коли до племені Ховеїтат долетіла новина про те, що їхні вороги з племені Рувалла розбили неподалік табір. Ґертруді було байдуже, кого підтримувати, Рувалла чи Ховеїтат, однак Аввада їй довелося замінити, оскільки він би став першою жертвою племені Рувалла. Таким чином, Ґертруда вирушила на південь, як і було заплановано з самого початку. «Усі йдуть зі страхом, окрім мене... адже мені зовсім нічого втрачати... Іноді я думаю про те, чи вдасться мені вибратися з цієї пригоди живою. Однак у цих моїх ваганнях немає ні краплі тривоги — я глибоко байдужа».

Подорожуючи далі, караван Ґертруди збільшився; для пустелі такі трансформації — звична справа. Тепер вона була шейхом найбільшої експедиції, яку будь-коли мала: тридцять кочівників ішли покриті мантіями до очей, а її люди крокували з гвинтівками — усі мовчки пробиралися один за одним безлюдною місцевістю у супроводі декількох овець та кіз. Ґертруда погодилася прихистити сім’ю з племені Шаммар, які благали про захист під час їхнього повернення додому з місцевості Ховеїтат. Вигода була взаємною: оскільки самі вони не наважилися б перетинати цю частину пустелі, вони будуть для Ґертруди вигідними союзниками у разі набігу Шаммарів. Крім того, Ґертруда підібрала два намети людей з племені Шерарат з маленьким стадом кіз. Мешканці тих убогих наметів були «такими близькими до голодної смерті, як це взагалі можливо». На знак подяки вони щовечора приходили до Ґертрудиного намету й приносили їй подарунок у вигляді маленької тарілочки козячого молока, яке Ґертруда не любила, але відчувала, що зобов’язана пити; взамін вона давала їм трішки м’яса й борошна.

Мандрівникам дуже пощастило, що в тих місцях, де вони йшли зараз, у листопаді випали рясні дощі; тож тепер по дорозі траплялися заповнені дощовою водою водойми, кущі й різноманітні росточки з приємним ароматом. Верблюди могли їсти на ходу — значний привілей, зважаючи на те, що вони могли нести на собі достатню кількість сухої трави на п’ять днів дороги. Згодом Ґертруді довелося вирішувати, чи варто робити гак і заїжджати до міста Джоф, де можна було купити їжі; їй почало здаватися, що коли вона ще бодай раз відхилиться від маршруту, то ніколи й не дістанеться Хаїля. Тож караван продовжив рухатися вперед через червоний піщаник і піщані пасма завбільшки з пагорби. «Покинута Богом і людьми місцина — ось як виглядає ця пустеля, — написала Ґертруда Дікові. — Жоден не зможе повернутися після цієї подорожі таким, яким був досі Добре це чи погано, але ця пустеля залишить свій відбиток на кожному».

Дев’ятого лютого відбулася ще одна подія, яка затримала караван Ґертруди — вони зустріли людей племені Ховеїтат, що полювали на антилопу. Вони попередили мандрівницю, що в п’яти годинах на схід знаходиться табір арабів з племені Ваді-Сулейманів. Ґертруда була впевнена, що вони знають про її караван, а отже, було б розумно навідатися до їхніх шатрів і взяти ще одного рафіка. Караван звернув до гірського переходу під шквалом сильного вітру; Ґертруда, зітхнувши, переодяглася й рушила до наметів племені Сулейманів. Щойно вона познайомилася з тамтешнім шейхом, то охарактеризувала одноокого Саїда Ібн Муртеда як «проклятого обома своїми батьками».

Уже після першої чашки кави шейх нахабно тиснув на гостю, щоб вона розповіла про свій маршрут