Степан Далавурак - Чарівне горнятко

А там якась звірина гніздилася. Дівчина лягла в це тепле ліговисько і чекає смерті. Пробула вона три дні голодна, хвора і гола, а смерть не приходить.

З близького села надійшов сюди із собакою молодий мисливець. Його собака занюхав кров, довів господаря до тієї печери і почав гавкати.

— Бери! — наказав мисливець, і собака поповз усередину.

Приповз до дівчини, а вона слабим голосом проганяє:

— Марш! Що тобі треба?

Мисливець чекав, чекав на звіра, а коли почув людський голос, гукає:

— Хто там є, хай виходить!

— Не можу я вилізти, — озвалася слабим голосом Ганна.

Скинув хлопець кожуха і протиснувся у печеру.

— Ти хто така? — спитав, коли побачив дівчину.

— Я каліка без рук. Якщо будете мене виносити звідси, то обережно беріть, бо дуже болять мене рани.

Взяв обережно її на руки і виніс на світ. Як побачив її красу, то очам своїм не повірив. Одяг дівчину в свій кожух і питає:

— Ти, певно, голодна?

— Я вже чотири дні не їла і не пила.

Добув із торби свій обід і нагодував її. З листочків зробив чашечку і води приніс. Як напилася, то й почала краще себе почувати.

Наказав псові мисливець вартувати, аби хто не образив її, а сам майнув додому:

— Батьку, — допоможіть мені коней запрягти, — просить.

— Навіщо?

— Їду до лісу по наречену.

Зажурилася мати.

— Ой, казала я тобі, чоловіче, що з нашого одинака доброго нічого не вийде. Певне, якась лісова чарівниця щось йому зробила.

— Та вже що буде, те буде, — відповідає батько.

А він запряг коней і до матері.

— Давайте свою нову спідницю, сорочку, хустинку, чоботи, бо вона гола.

Заплакала мати, а він коней батогом і — до Ганни.

Одяг він дівчину, посадив на воза і привозить додому. Подивилися батьки — гарна невістка, та що з того, коли без рук.

А син на те:

— Якщо вам не до душі, мамо, що вона каліка, то знайте, що мої руки — то її руки. Я її одягну і роздягну. А маєтку і так мені не треба, бо ми багаті.

Та минув рік, другий, а на третій кличуть мисливця до війська. Він і каже батькам:

— Може, не захочете одягати та роздягати мою дружину, то я найму служницю.

— Вона наша невістка, і не скривдимо її,— пообіцяли батьки.

Поїхав мисливець. Минуло небагато часу, і Ганнуся народила сина. Написали до війська листа, передали поштареві та й чекають, що молодий батько приїде хоч подивитися на свого синочка.

А по сусідству жив багатий господар Валашко. Він дуже хотів, аби мисливець сватав у них дочку, а коли той узяв собі каліку, вирішив помститися. Побачив, що листа передали на пошту, то й кличе поштаря:

— Повертай у гості, Гавриле, ти і родич нам, а чомусь дім наш обминаєш.

Зайшов поштар, слово за словом, чарка за чаркою, Валашко майже не п'є, а поштареві підливає. Сп'янів Гаврило і заснув.

Валашко тоді до торби. Витяг листа, що сусід до сина написав, порвав його і кинув у піч, а написав і кинув поштареві у торбу другого.

Через деякий час одержує бідний жовнір листа, а там написано, що дружина народила сову — не сову, дитину — не дитину, а щось таке, як опудало: і носате, і пулькате, і горбате. Засумував, задумався, але відписав так:

«Дорогі родичі! Ви пишете, що дитина моя дуже негарна. Яка вже є, най росте. Я приїду і побачу, яке воно».

Несе поштар листа батькам, а Валашко перестріває і просить зайти.

— Не маю часу, бо сусідам листа несу, — каже поштар.

— Ей, Гавриле, що в торбі, те буде у людей, — упрошує Валашко.

Завів гостя до хати, почастував горілкою. Листоноша заснув, а господар до торби. Спалив листа і написав за мисливця другого — що не хоче ні дитини, ні дружини-каліки, знайшов собі другу, і хай краще Ганна забирається, бо як не забереться, то зробить смерть і їй, і дитині.

Як прочитали Ганні листа, залилася вона гіркими сльозами.

— Народилася я нещасною, нещасною і помру, — сказала. — Не хочу, аби дитина через мене загинула, допоможіть зібратися, і піду світ за очі.

Свекор і свекруха допомогли Ганні, прив'язали їй дитину на плечах, попрощалася невістка і пішла. Йшла не день і не два. Зустрінеться їй перехожий — попросить вона дитину переповити та й прив'язати на плечах і далі йде. Випросить десь шматок хліба — то дитині дасть, а сама голодує. Вже не одяг, а лахміття на ній, але мати-матір'ю — не кидає дитину.

Минав час. Виріс хлопчик із пеленок, навчився ходити. Вже і хустку матері зав'яже, і розв'яже, і косу розчеше. Бідна мати тішиться, бо хоч маленькі рученята, але свої. Так пережили, як не жили, сім літ. А тим часом чоловік Ганни відслужив і приїхав додому. Як спитав батьків про Ганну і сина, то й зрозуміти не міг нічого.

— Та хіба ти забув? — питає батько. — Сам писав, що як застанеш її вдома, то вб'єш і її, і дитину.

Принесли й показали листа. Прочитав він і спокою собі не знаходить.

— Не моя рука це писала, — каже. — Піду і я у світ Ганнусю шукати.

Пішов, людей розпитував, але за Ганною і слід пропав.

Ганну із семилітнім сином тим часом узяв до себе один лікар. Побачив, коли вона просила милостиню, пошкодував дитину, а що був безрідним, то сказав:

— Слухай, небого, продай мені дитину. Я безрідний, а так буду хоч мати якусь надію.

Заплакала гірко мати:

— Ой, не віднімайте у мене рук. Одні вороги відібрали, а другі ви хочете. Вони годують і одягають мене.

— Та зрозумій, що я тебе не прожену з дому. Як надокучить, бо ти звикла по світі мандрувати, то візьмеш грошей і підеш собі, а син буде вчитися.

Почала Ганнуся жити в світлицях лікаревих. Був той лікар добрим майстром і зробив для неї протези, та такі, як живі руки.

Одного разу Ганна вийшла за місто, де стояли цигани. Пішла до одного шатра, аби поворожили їй. Побачив її тут молодий кучерявий циган. Сподобалася, і вже кроку ступити їй не дає:

— Чи вільне твоє серце, красуне? — питає.

— Я заміжня, але чоловік зрікся мене. Якщо знайде, то буду з ним жити, бо люблю його.

— Живи зі мною.

— Та навіщо тобі, цигане, каліка? — і Ганна показала протези.

— Не треба мені твоїх рук, — каже циган. — Я тебе і погодую, і одягну. Цигани на полі не працюють, а на возі будеш