Степан Далавурак - Чарівне горнятко

Не хотіла Ганнуся, але цигани хитрі люди і таки підмовили її їхати з ними.

А чоловік усе її шукає, вже й коня собі купив, бо пішки не має сили ходити. І ось приїхав він до села, де зупинилися ті цигани. «Піду, — думає,— до них. Цигани — мандрівні люди, то може щось чули про Ганну».

З конем не йде, бо знає, що можуть цигани видурити, — залишив у одного ґазди. Неголений, обірваний, нужденний, прийшов до циганського шатра і занімів — упізнав свою дружину. Але ні — дружина була без рук, а ця гарна циганка руки на колінах зложила.

Не наважився питати про неї і так простояв від обіду до вечора.

Переночував у того ґазди, що коня в нього залишив, а вранці знову пішов до циганів. Але знову нікому ні слова не сказав.

А цигани зійшлися на раду. Один з них і каже:

— Вже два дні підряд якийсь чоловік приходить до нашого табору і дивиться на шатро. Це, напевне, злодій або розбійник.

Вирішили, що завтра, якщо він прийде, затягнуть його до шатра і вб'ють.

Вранці всі цигани розійшлися по селу, а він до шатра — просто до Ганни.

— Хочу, аби ви поворожили мені,— сказав.

Впізнала Ганна чоловіка, але не видала себе, відповіла так, ніби нічого й не сталося.

— На карти, помішай їх і клади.

Зробив чоловік, як вона сказала, і слухає.

— Був у тебе брат, — розповідає циганка, — але помер. Ти мисливцем блукав по лісах і одного разу в печері знайшов дівчину без рук, яка стала твоєю дружиною. Потім ти пішов до війська, а вона народила тобі красивого сина, якого ти не бачив, бо ні його, ні жінки не застав удома. Скажи, що би ти зробив, коли б їх зустрів?

— Хоч би побачити, — озвався чоловік.

— Чи не гадаєш їм щось погане вчинити?

— Як можу зробити їм щось погане, коли вони нічим не завинили?

І розповів про листи.

— Якщо так, то я і є твоя жінка.

Бачить Ганна, що чоловік і вірить, і не вірить, а найбільше з недовір'ям поглядає на її руки. Тоді натиснула на пружини, і рука штучна відпала.

— Ганнусю! Скільки років я шукав тебе. І ось де знайшов.

Тим часом почали вертатися з села цигани.

— Оце мій муж, — каже вона молодому циганові.— Я тобі казала, що коли муж знайде мене, то я покину ваш табір.

Не хотів циган відпустити її, то мусили піти в суд і там присудили жінку чоловікові.

Прийшли разом до того лікаря, де був їхній син. Почали дякувати панові, а він каже:

— Нема дурних. Я його стільки вчив, годував, аби мав при кому померти.

І ще раз мусили справу до суду передавати, і суд присудив батькам багато грошей заплатити.

— Де ми візьмемо такі гроші? — бідкалися.

І надумали піти першим ділом до Ганниного брата. Прийшли, а брат городить плота.

— Нічого не говори, а я буду по-циганськи ворожити, — каже Ганна чоловікові.

Прийшла, привіталася.

— Дай, господарю, — каже вона, — кусник хліба — буду тобі всю правду казати, що з тобою було, що з тобою буде, що з тобою є.

— Іди до чорта, дармоїдко, — відмахнувся брат, — на хліб нема кому робити, а їсти є кому!

— Дай, господарю, я голодна, муж голодний. Вибігла жінка. Іване, най би поворожила.

— Ґаздине, дай кусник хліба, буду всю правду казати.

Винесла господиня кусник хліба, і Ганна почала говорити.

— Батьки твої померли, — каже братові.— Була ще у тебе сестра Ганнуся. А де вона?

— Померла, — тільки й сказав брат.

— Кажеш, що померла. А карти кажуть, що ти їй руки відрубав і в лісі так залишив.

Розсердився брат, вхопив за плечі ворожбитку і виганяє:

— Марш, циганко, зі своїм циганом з мого двора і не наговорюй на чоловіка.

Та ворожбитка й не думала йти.

— Як хочеш знати, хто я, то зараз будеш знати. Я твоя сестра.

І показала йому обрубки.

— Впізнаєш? Не хочу нічого — ні суду над вами, ні смерті — хочу лише свою половину маєтку, що батько залишив.

Мусив брат продати півмаєтку і віддати сестрі гроші. Як прийшли чоловік і жінка за своїм сином, лікар сказав:

— Я грошей ваших не хочу і сина не віддам. Залишайтеся в моїм домі і буду при вас віка доживати.

Живуть вони разом, а син Івась росте. Вже й парубком став, кажуть йому женитися, а Івась у відповідь:

— Та вже б женився, але нема кого у свати брати.

— Іване, а пішов би ти до того діда Гараздюка, що казок багато знає, йому пасує сватом бути, — каже мати.

Приходять до мене:

— Здорові були, діду!

— Будьте і ви здорові! Сідайте.

— Знаєте що? Ми прийшли зі своїм сином до вас. Ви нам мусите допомогти. Шукаємо свата. Нам сказали, що із вас був би добрий сват. Знаєте куди зайти, а звідки вийти.

— Я зібрався і за ними пошкандибав.

— Йдемо до відданиці. Йду я, яко старший сват, першим. У двері — стук і стук! Входимо.

— Доброго дня!

— Здоровенькі були!

— Ми не самі прийшли, починаю, — а пригнало нас добро до вас. Хочемо вам сказати, що вашу доньку думаємо Івасеві за жону взяти. Будьте ласкаві, не відмовте нам, аби не пішла погана слава. Думаємо остатися сватами не лише на нині, а раз назавжди.

СІКЛОВИЦЯ[89]

Далеко від села, під великим дрімучим лісом, жив собі старенький дідусь, і була в нього красуня-донька.

Одного разу ходила вона по гриби й заблудилася. Гукала, гукала, та ніхто не озивався. Стомилася вона, сіла на полянці та й задрімала. А коли пробудилася, то побачила біля себе гарного-прегарного хлопця.

— Доведіть мене до рідної хати, — попросила дівчина.

— Нащо тебе вести, коли ти недалеко від неї.

Подивилася вона навколо і справді — полянка знайома.

— Прийди завтра ввечері сюди, — попросив леґінь.

Другого дня дівчина ледве дочекалася вечора. Прибігла на полянку, а хлопець уже чекає.

І зустрічалися вони щовечора, лише не обнімав, не цілував її хлопець і нічого про себе не розказував. Батько вже тривожився, допитувався:

— Куди ти, доню, бігаєш?.

— Гуляти, батьку, — відповіла дівчина, а більше з неї не можна було витягнути й слова.

Минула весна, настало літо, але звідки цей леґінь — дівчина не знала. А одного вечора, коли прийшла на галявину, його не застала. Страшно стало самій у лісі, і дівчина заблагала.

— Не покидай мене! Прийди!

Повіяв вітер, затріщали кущі, і леґінь з'явився.

— Я чув,