Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Та однаково мені не варто так сильно намагатися зрозуміти, як усе влаштовано у світі. Тільки Бог це розуміє, Він керує усім. А мені жити своїм життям, ходити на роботу. У нас тут зараз чудовий ранок, сонячний і прохолодний; на картотечній шафці на осонні посопує Джошуа. Моя зміна починається аж о пів на третю, тож зараз я візьмуся до своїх хатніх справ, а потім приготую собі щось на вечерю, щоб увечері, коли повернуся з роботи, попоїсти як слід замість запихатися канапкою з арахісовим маслом, як то я зазвичай роблю. Поснідати мені б теж не завадило, щоб трохи набратися сили, але вдома немає нічого, чим би мені хотілося поласувати. Мене ламає без вівсянки, наче наркомана без дози! Зараз я сьорбаю холодний жасминовий чай (ще з тих запасів, які лишилися після від’їзду Людмили), тому що звичайний чай без молока мені не смакує. Чим же ще доведеться мені поступитися?

Отож, я знову тут (щойно ходила до дверей забирати пошту). Якісь люди з Гастінґса надіслали нам дуже гарну листівку з подякою за нашу доброту — не можу ніяк пригадати, що вони мають на увазі, але вони запрошують нас у гості. Навряд чи тобі зараз це вдасться! Ще прийшов лист від Шейли Фрейм. Пам’ятаєш її? Це мати Рейчел і Біллі, дітей, які зробили той колаж із Ноєвим ковчегом, що висить у нас на стіні. Рейчел уже дванадцять, і з нею все «гаразд», повідомляє Шейла (хай що б це означало), а Біллі чотирнадцять, і в нього серйозна депресія. Ось чому жінка написала нам. Із її листа небагато можна зрозуміти, мабуть, вона писала його дуже схвильованою. Увесь час згадує про «снігового барса» — либонь, гадає, що ми маємо знати щось про нього. Я намагалася їй зателефонувати, але вона на роботі. А я буду вдома ввечері не раніше як пів на дванадцяту. Спробую, мабуть, сконтактувати з нею із лікарні під час перерви.

Що ж, досить про моє буденне й одноманітне життя без любого чоловіка. Розкажи мені, будь ласка, що там у тебе. Як шкода, що я не можу побачити твого обличчя! Не розумію, чому такий пристрій, як цей, що дозволяє нам спілкуватися, не міг би надсилати ще й світлини! Але, мабуть, я хочу надто багато. Диво вже те, що ми маємо змогу читати листи одне одного на такій паморочливій відстані. Звісно, якщо ти ще маєш змогу їх читати... Будь ласка, напиши мені якнайскоріше, щоб я знала, що в тебе все гаразд.

Мабуть, мені належало б розпитати більше про твою місію, поцікавитися чимось конкретним, але, по правді сказати, ти небагато розповідаєш мені про неї. Я знаю, ти радше промовець, ніж письменник. Пригадую, як я сиділа поміж вірян, коли ти проповідував, бачила, як ти позирав у свої нотатки — ті, які нашкрябав на клаптику паперу напередодні ввечері, — і знала, що там лише кілька не пов’язаних між собою фраз — і, попри це, якою чудовою, якою красномовною і чіткою була твоя промова, складена настільки добре, що цілу годину всі сиділи наче зачаровані. Я тоді так захоплювалася тобою, мій милий! Як би я хотіла почути, що ти говориш своїй новій пастві! Ти, напевно, не записуєш своїх проповідей до них? Чи того, що вони кажуть тобі? Я зовсім НЕ ЗНАЮ цих людей, і це мене дуже засмучує. Напевно, ти вчиш їхню мову?

Кохаю

Беа

Пітер потер обличчя руками; масний пітнявий бруд темними зернятами лишився на його долонях. Лист Беатріс збурив і спантеличив його. Донині він так іще не почувався. Протягом свого перебування серед оазян, занурений у роботу, Пітер був спокійний і врівноважений. Коли іноді його щось і бентежило, то це було приємне збентеження. Зараз же Пітер почувався ні в сих ні в тих. Груди йому наче здавило залізним обручем.

Він пересунув курсор на екрані «пострілу» до наступної за чергою комірки й відкрив листа, якого Беатріс надіслала йому лише за двадцять годин після попереднього. У неї тоді мала бути глупа ніч.

Мені тебе бракує, — писала дружина. — Ох, як мені тебе бракує! Я не знала, що буде так тяжко. Я гадала, час промайне швидко і я незчуюся, як ти вже будеш удома. Коли б мені тільки пригорнутися до тебе бодай раз, обійняти міцно-преміцно хоч на кілька хвилин, я б витримала, якби тебе знову не стало поряд. Навіть десять секунд допомогли б. Лише десять секунд, щоб обхопити тебе своїми руками. І тоді я могла би спати.

І наступного дня:

У новинах страшні, жахливі повідомлення. Я не витримую: я не можу читати, не можу дивитися. Сьогодні хотіла відпроситися з роботи додому. Усю перерву просиділа, плачучи, у вбиральні. Ти так далеко, так невимовно далеко, жоден чоловік ніколи ще не був так далеко від своєї жінки; на єдину думку про цю неосяжну відстань мені стає зле. Я не знаю, що не так зі мною. Вибач, що плачуся перед тобою. Я знаю, це не допоможе тобі виконувати роботу. Ох, як би я хотіла, щоб ти був поруч! Голубив мене. Обіймав. Цілував.

Ці слова сильно зачепили Пітера. Він хотів почути від Беа подібне, але тепер, коли отримав такого листа, то засмутився. Два тижні тому йому бракувало її тіла, і страшенно хотілося прочитати, що й вона відчуває те саме. Так, звісно, вона переконувала, що скучила за ним, що хоче його обійняти, але загалом настрій листів був діловий, заклопотаний, наче Пітерова присутність — швидше розкіш, ніж потреба. Беа