Юрій Павлович Винничук - Лютеція

чи чув хтось таке ім’я, але ніхто мені не відповів ствердно. Ім’я було дивним, кожен перепитував, чи я його не перекрутив. Та одного дня, прогулюючись з Ернестиною Єзуїтським парком, я почув, як вона перекинулася зі знайомою кількома словами про якусь Люцію. Коли ми зосталися самі, я запитав, про кого йшлося. Ернестина здивувалася моєму зацікавленню, але відповіла, що розмовляли вони не стільки про дівчину, як про сина воєводи — Кароля, за якого Люція має незабаром віддатися.

„А яка вона з вигляду?“ — питав я далі, хоч і не міг жодним чином пояснити собі, звідки в мене така цікавість, але щось мене манило до тієї невідомої Люції.

Ернестина смикнула мене за носа.

„Ти забув, що гуляєш зі мною? Як можеш думати в цей час про іншу?“

Проте я не відступив, і вона описала її так, як передчуття мені й підказувало. Але Ернестина знала Люцію тільки з видження й не могла мені більше нічого розповісти. Та я й не надто наполягав, щоб не зіпсувати їй настрій, помітивши, що для неї це чомусь дратівлива тема. Довідавшись, що Люція ходить щоранку до катедри, я вирішив підстерегти її й самому пересвідчитися, як вона виглядає. Так власне й сталося. Я відразу впізнав її, то була вона, Лютеція, у супроводі своєї доволі підтоптаної тітки з довгим гострим носом. Але був також із ними й той Кароль, схожий на чаплю. Я вклонився їй, вона зиркнула на мене якось налякано й одразу відвернула погляд.

„Моє шанування, панно Лютеціє“, — проказав я тихо.

Вона сіпнулася, але не відповіла. Я залишився на місці, а за мить почув, як хтось мене смикає за рукав. Біля мене стояв той самий клаповухий карлик, якого я бачив у шинку. Вдягнений був у кунтуш з вилогами.

„А що, прошу пана, вас цікавить та краля? На жаль, вона скоро буде недосяжна, бо віддасться за хлопа з порядної родини. Але я можу панові стати в пригоді“.

„Яким чином?“

„Передати для неї записку“.

„Так, щоб ніхто не помітив?“

„То вже як собі забажаєте. Бо бувають такі записки, вручення яких передбачає якраз той цікавезний факт, що їх помітять. Ну, наприклад, така: „Кохана, остання наша ніч — вершина насолоди. Я був у раю. З нетерпінням чекаю нашої зустрічі на умовленому місці цієї ночі“. І все. А потім маємо скандал, бурю в нічному горщику, з’ясування стосунків і море сліз. Вам цього хочеться?“

„Ні. Моя записка повинна бути непомітною“.

„То прошу. Ось вам папір, ось каламар, ось і перо“.

У нього й справді висів на поясі каламар. Я приклав папір до муру й написав: „Мрію, щоб наші сни стали реальністю. Якщо ти мене впізнала, дай знак, коли будеш виходити з катедри“. Карлик скрутив записку в тоненьку рурочку, підморгнув мені й зник у костелі. Я зостався чекати. За хвилю він з’явився.

„Ну, що — я заробив флорин?“

„Вона взяла її?“

„Ще би! Я всунув їй просто в долоню“.

„І вона прочитала?“

„Вона розгорнула Біблію, поклала записку між сторінок і прочитала“.

Я заплатив йому й запитав:

„То ви знаєте, хто вона?“

„А ви не знаєте, кому записку передали? Цікаво. Кохання з першого погляду. Я таке люблю. Звісно, що знаю, хто вона, бо я знаю всіх. Її звати Люція Хмелевська, донька Михайла Хмелевського, що має дідизну в Ожидові. А тут у них кам’яниця на Хорунщині[20]. Як бачите, до неї приставлена тітка, ще та мегера, то й наблизитися непросто. Але в костелі стара шухляда віддається так ревно молитві, що хіба гарматний постріл відволік би її увагу“.

„А той шалапут?“

„А він, своєю чергою, аби приподобитися бабері, теж удає, ніби нема для нього нічого важливішого за молитву. Ще вам скажу, що Люція любить провідувати цукерню в пасажі Андреоллі. Можете підстерегти її й там“.

Тут спало мені на думку: чи він упізнав зараз мене, як підносив пунш у тому нічному шинку?

„Скажіть, — звернувся я до нього, — тут десь повинен бути шинок. Отам — між тими кам’яницями. У підвалі. Там співає дуже гарна дівчина з полум’яним волоссям“.

Карлик зиркнув на мене з підозрою:

„Ні, пане, там жодного шинку нема. Та й не було ніколи. Але я знаю, що ви маєте на увазі. Це шинок, який декому сниться. Він і мені снився не раз. І там, у тому сні, справді співає дуже гарна дівчина, схожа на оцю, що зараз ревно молиться. Ми там усі в тому сні побували. І всі в неї закохані. Але повернутися не так просто. Бувайте здорові“.

Він подався своєю дорогою, а я зачекав, коли закінчиться меса. Нарешті пролунав голосний „amen“, почувся гомін, рипання лавок. З дверей вийшов старенький ксьондз, за ним почали виходити люди, кожен щось казав ксьондзові, той відповідав і благословляв. Я стояв так, аби мене неможливо було не помітити. Нарешті з’явилася Лютеція, вона подивилася на мене пильним оком і приклала пальця до вуст. Це все. Але й цього знаку було для мене досить. Він мене так збадьорив, що я вже місця собі не знаходив і пішов назирці за Лютецією.

Публіка після Служби Божої розбрелася по каварнях та цукернях, а значна її частина — по картярнях, де шляхта здобувала перемоги або зазнавала поразок, граючи в „фараона“. Картярні у Львові з’явилися після повстання 1831 року, коли місто залили втікачі з московської частини Польщі, вони й принесли моду на карти, взоруючись на кацапських картьожних та програючи маєтки. Раніше шляхта теж грала в карти, але приватно у власних домах, однак це вже тоді не подобалося цісареві Йосифу II, і він заборонив окремим патентом „своїм коханим галицьким підданим грати в macao, farao, trente, mezzo-duodeci й страшака“.

Але Лютеція з тіткою і кавалером не пішли до цукерні, як можна було сподіватися, а подалися на свою Хорунщину. Три роки тому тут ще протікала безсоромно брудна Полтва, біля „Hotel de la Russie“[21] завертала Ліворуч і сочилася попід дерев’яними мостиками, а в берегах, зарослих очеретом, без кінця кумкали жаби. Річку заклепали й заклали бруківкою аж до театру. Йти далі за дівчиною не було сенсу.

Увечері, коли Ернестина прийшла до мене, я, щоб не зрадити своїх почуттів, відразу став її пригощати вином і сам випив нахильці два келиха. А все ж усе в мені кипіло, я прагнув якнайхутше знову побачитися з Лютецією.

Наступного дня в „Dzienniku Mód Paryskich“ я натрапив