Юрій Павлович Винничук - Лютеція

— Мені сказали що там усе перебудували, — сказав я.

— Тоді я не хочу це бачити, — відповів він, хоча перед тим роздумував, чи не поїхати провідати сусідів.

— Я теж.

— А ти чому?

— Це зруйнує мої сни.

Він кивнув.

— Мої теж.

Я помагаю йому залізти у ванну, він переставляє спочатку праву ногу, тримаючись однією рукою за мене, а другою за край ванни, потім ліву, відтак обома руками спирається на краї ванни, я його підтримую під пахви, і він так сідає.

— Вода не загаряча, тату?

— Ні-ні, в сам раз.

Він сидить штивно, мовби боячись відхилитися назад і опертися спиною.

— Ти можеш відхилитися, — кажу.

— Ні, не треба. Потри мені спину.

Я тру йому спину намиленим віхтем, тру так, щоб ця бліда спина зарожевіла, тру груди, широкі й колись м’язисті, а зараз м’які й худі, а потім поливаю водою. Далі він миється сам, а коли кличе мене, я знову допомагаю, він виходить з ванни таким самим робом, як і заліз. Я витираю його рушником, накидаю на нього свого халата й веду до покою, де він облаштував свій маленький світ, обклавшись ліками, книжками і світлинами. Там він сідає на канапу, я вмикаю телевізор, і він задоволено крекче.

Я готую борщ, він чує, як я шаткую овочі, й гукає:

— Тільки не грубо ріж... не грубо... бо мені важко жувати.

— Я не ріжу, а тру на тертку.

— A-а, то добре, добре.

І коли він їсть борщ, то каже:

— Мені подобається, як ти готуєш. Зовсім як наша мама.

І тоді в мене з’являються сльози на очах, я виходжу на балкон, щоб він їх не помітив, дивлюся в сад і бачу горлиць на горіхові, вони саме в’ють гніздо, і мене попускає.

Тато мій, мов малюк, за ним треба доглядати, а колись то був здоровий чоловік, високий і сильний, він хапав мене за ногу, коли я викручувався, ухиляючись від його паска, міцно тримав, а другою рукою лупцював. І не було це настільки боляче, як я верещав. Якщо подумати, то верещав я більше з обов’язку, аніж від болю, і ніколи я на нього за це не гнівався, бо регулярне биття скидалося на ритуал після батьківських зборів, до чого я незмінно готувався, запихаючи в штани рушника.

Потім тато виходить на прохід, іде, спираючись на ковіньку, яку сам і вистругав з вишневої гілки, бо та, дідова паличка, тріснула, час від часу він зупиняється та роззирається на боки, доброта так випромінює з нього, що навіть мій сусід, який пересварився з усією вулицею, а з деким навіть пересудився, та й мені судом погрожував, спочатку насуплено й напружено сприймав татове «Боже, помагай», пораючись на городі, а далі став відповідати, та все лагідніше й лагідніше, аж урешті дозволяв собі перекидатися кількома словами. Тато тюпає далі, спиняючись біля кожної хати, помітивши когось на подвір’ї, вітається, бесідує і йде далі. Я живу тут уже віддавна, а знаю лише трьох сусідів, натомість він не тільки перезнайомився з усією вулицею, але й з паралельною до неї. Повертався завше сповнений інформації, і нею за будь-якої ціни хотів зі мною поділитися, хоча я не мав жодного бажання вислуховувати новини, у кого там дах протікає, а в кого пес курку загриз. А тепер, коли його нема, слухав би й слухав, та ще й перепитував. Але нема вже кого перепитувати, нема кого... Як же мені бракує тих його розважливих хазяйновитих розмов, його порад. Дивно, що саме в останній рік свого життя він навчив мене, як правильно гострити ножа, а я, стільки років пораючись на кухні, цього не знав.

— А пам’ятаєш, як ти мене мордував з чищенням мештів? — кажу я, помітивши, як він спостерігає, що я мию заболочені мешти під краном.

— Тоді мешти були дорогі, — каже він.

Я мусив спочатку зістругати засохле болото спеціальною шпичкою, яку він вистругав для цієї шляхетної мети з дерева, потім мав терти їх жмутом газети, щоб не зосталося ані капки болота, а тоді — протерти їх ваткою, змоченою в молоці. А коли молоко висохне — отоді лише напастувати. Це були муки, сльози й образи.

Тепер я просто тупо мию їх під краном, витираю насухо і пастую. Ну, звичайно, я не ношу мешти по десять років, як носив він. Я ще й досі пам’ятаю його німецькі черевики, які він здобув у бою.

— Ти хоч їх не з трупа зняв?

— Де там! Ми вистежили німців, коли вони голі купалися в Ікві біля Бережець. Німці, щоправда, виставили варту, але ми підлізли непомітно й ударили по них. Відразу забили їх більш як два десятка. А тоді метнулися до Бережців, де стояла залога жандармерії. І там стільки саме поклали. Забрали цілий склад одягу і зброї. Після цього бою вся наша чота носила німецьке обмундирування. Один жандарм пристав до нас, бо й раніше помагав нам і посилав повідомлення. Ми його кликали Грубий Фріц. Файний був хлопака. Займався кухнею, робив дуже смачні ковбаси. Потім, коли німці почали відступати, йому виготовили документи й відправили до Німеччини. Цікаво, чи він десь потім згадував, як воював в УПА...

— Знаєш, — казав мені, — є люди, в яких живе не якийсь особливий ґатунок звіра, а цілий звіринець. Такі люди приречені на поразку. Їхня слабість полягає в тому, що вони бачать себе добрими, їм здається, що все, що вони чинять, — іде з чистого серця. І коли вони чинять зло, то в їхніх очах воно не скидається на зло. В якийсь момент доля сприяє їм, може, навіть настільки, що їхні темні справи їм чудово вдаються. Але рано чи пізно настає зворотній процес... вони починають за все це дорого платити життєвими незгодами, здоров’ям...

Сталося так, як він передбачив. Усі за все заплатили, хату я відвоював, зло відступило і всохло. В одному лише тато помилився: коли казав мені, що лихі люди живуть довго. Але, як з’ясувалося, бувають і винятки.

3

Іван Вагилевич. 1844. Львів

Пошуки втраченого сну

«Я за будь-якої ціни вирішив відшукати Лютецію й став розпитувати всіх знайомих,