Віт Тасик - Витівники, Віт Тасик

На цьому не скінчилися дива - засяяв сонцем кошик із бурштину. Янтарне світло спалахнуло так яскраво, як нова зоря, аж на короткий час вщент наші очі засліпило. Не знаю я, куди поділися дари із вівтаря - все пощезало, неначе язиком злизали! Той спалах ядерний відбілив Михася, перетворивши і його на Сивого Ведмедя. Та зміни в ньому обернулись не на зло, бо почалася трансформація в людину. Спочатку взялося облазити хутро. Воно, зайнявшись полум’ям чарівним, шматками вигорало, адже у хутрі відсутня у людей потреба - є ж одежа!

На вільних клаптиках виднілась добре шкіра, та не ведмежа, груба, а людська. Дедалі більше. Зрештою, Михасик став походити на хлопця і виглядав не набагато старшим за мене. Залишились йому на згадку про митарства сиві коси. Колір очей теж видавав доволі незвичайну долю - дві зірки прикрашали в парубка лице, зелений в них занадто вже яскравий. Навіть удень світилися вони і чарували таємницею своєю. Хлопчину здивували зміни в тілі. Пропали волохаті лапи разом із хвостом. Він розглядав з цікавістю свої долоні та довгасті пальці, де замість них колись були ведмежі пазурі.

“Мій синку!”, - кинулась до нього мати. Безмежна радість охопила вмить її. Михасик обійняв щасливу бабу Христю і пригорнув мольфарку до грудей. “Я більше не ведмідь”, - прошепотів він лагідно і тихо, що зворушило і мене до сліз. “Ай-ай!”, - я навіть закричав від болю, відчувши, як щось полоснуло гострим по руці. У мене на долоні розсіклася рана, у місці, де мольфарка вже ножем розрізала колись. Краплини крові впали на вівтар з обсидіану і зашкварчали, наче масло у вогні.

– Мене за що?! - я запитав у Живи, звертаючись до кам'яних дівчат.

– За те, що борг віддав родинний, - стара відповіла на те, - Арсен, дід твій, тепер спокійно відпочине - його онук угоди виконав усі!

– Ходімо, синку, - вона звернулась до Михася, - Оресту добру звістку передам.

– Та ви йому прикрийте причандали, а потім вже із капища ведіть! Бо ще вкрадуть дівчата по дорозі і парубка, враз пустять на розплід!

Слова мої - то найчистіша правда! Поклястись можу, я не жартував! До капища ведмідь прийшов у хутрі, не в одежі,. Тож потім, перетворившись на людину, так і залишився без жодного вбрання. “На, синку, приховай своє багатство”, - мольфарка пов’язала хлопцю фартуха. А він стояв не розуміючи у чому справа, дивився вкрай здивовано на нас. Михасику сором’язливість невідома, адже до того лазив голяка. Ото ще щастя, що мольфарка мешкає відлюдно. Не доберешся ти до неї просто так. Гостей без діла не чекає баба Христя. Сусіди в неї - дикі кабани. А то би вже повеселились славно люди і розпустили б пліткарі чутки, побачивши, як парубок дорослий сідницям нагими блискає усім.

У хаті баба Христя почала шукати одяг, та чоловічого нічого не знайшла. Перебрала все, що було у сундуці і шафі - одні жіночі речі, не на Михасика вони. “Свойого не віддам, вже поділився з двоюрідним братом”, - відрізав зразу, впіймавши погляди мольфарки на собі. Стара оцінювала, чого б такого можна з мене зняти, аби прикрити в сина срамоту. “Ви просто передайте дядькові Юхиму, нехай одежі трохи привезе. А поки що Михасику віддайте чорну робу, наскільки пам’ятаю, маєте їх дві. Вона сховає голе тіло хлопця, до того ж і не холодно буде!”, - надав пораду я, бо відчував - стара, в бажанні догодити сину, ще й може роздягнути і мене.

Послухала слова поради баба Христя. Зробила саме так, як я казав. Віддала хлопцю, щоб вдягнув той ритуальний одяг, який мольфарами зробив Тараса і мене. Михасик виглядав у чорній робі трохи старшим, неначе то є зрілий чарівник. Хоча і молоде лице, та сиві коси, а магія аж світиться в очах! Стара, оглянувши його, не втрималась й сказала: “Весь в батька! Справжній Трисмегіст! Ходімо до підвалу, любий синку, там є кристали в мене чарівні. Спілкуємось крізь них давно з Орестом. Нехай почує батько голос твій”

І тут у голову мою стрільнула думка. Я розгадав загадку ще одну! Вона була від Живи-чоловіка про камені, що можуть перенести навіть плоть. Він на увазі мав кристали у мольфарки. У Сивого Ведмедя теж такі. Навіщо нам чекати двадцять п’ятої години, коли ці камені і так перенесуть?! Але не став про те розказувати бабі, приготував для неї свій сюрприз. Як будуть розмовляти, виберу слушну хвилину, і фразою «Corpus solidum» відправлю зборище у Сивого Ведмедя світ.

Все йшло чудово, згідно задуму моєму. Спустилися спочатку у підвал. Пішли утрьох до залу, де стояли на штативах три кристали. У баби все готово було для зв’язку. Мольфарка, розмістившись на низькому п’єдесталі в центрі, так розпочала бесіду свою: “Оресте, милий, в мене добра звістка! Михасик, син наш, більше не ведмідь! Розірвана угода з Азазелем, ми повернемось незабаром до тебе” Вона покликала Михасика до себе, щоб привітався з батьком, котрого не знав. “Добридень, татку!”, - вимовив невиразно хлопчисько, а також, ще й рукою помахав. Ведмежий рик почав лунати із кристалів - так відповів йому Сивий Ведмідь. Мольфарка почала будувати плани про нашу подорож найблищу в інший світ:

– Наступний повний місяць, хоча він не Кривавий, о двадцять п'ятій будемо у вас.

– А от і ні! Сюрприз! Хутчіш відкрийте двері, бо чекають гості на порозі! - я, відчуваючи свій тріумфальний час, заскочив в центр до них на п’єдестал і заволав на повні груди, - Corpus solidum!

Сюрприз у мене справді вийшов знатний, а от реакція на нього так собі. Неначе декорації змінили - з підвалу до печери перенеслися вмить. Від несподіванки Сивий Ведмідь аж сів на задні лапи не розуміючи, та звідки ж ми взялись?! Мольфарка першою прийшла до тями. Все зрозуміла чарівниця та стара, і замість хоча би жодного із слів подяки, мегера взялася паплюжити мене: “Іди сюди, пообриваю вуха! Негіднику, ну що ти наробив! Не так я уявляла зустріч з чоловіком! Я ж у домашньому, без зачіски й прикрас! Чому не попередив про свої задумки? Все спортив! Ах ти ж дурисвіт!”