Ірина Айві - Тінь у його домі, Ірина Айві

 Розділ 32

— Ти куди зiбралася? Чому втiкаєш, наче я привiв тебе сюди для розваги? — голос Дем'яна був наповнений здивуванням i прихованою тривогою, коли я спробувала звiльнитися з його обiймiв. Його долоня, тепла i впевнена, м'яко, але рiшуче затримала мене.

Я завмерла, серце шалено калатало. Те, що сталося мiж нами, було не просто близькiстю, це була магiя, що змiнює свiт навколо. У його дотиках я вiдчувала бiльше, нiж просто бажання — це було щось глибше, незбагненне i прекрасне. Вперше в життi я була така вразлива, i ця вразливiсть лякала мене не менше, нiж сила почуттiв, що охоплювала мене.

Я не знала, що буде далi. Чи означало це для нього те саме, що й для мене? Чи його слова були щирими, чи лише красивою мелодiєю, створеною для того, щоб я втратила голову?

Я стиснула ковдру пальцями, намагаючись приховати тремтiння.

— Мені потрібно до Есмі, — прошепотіла я, ледве справляючись iз власним голосом, опустивши погляд. — І я не думаю, що буде розумним залишитися тут аж до ранку.

Моє серце говорило iнше, але страх змушував триматися за залишки самоконтролю.

Дем'ян не вiдпустив мене. Навпаки, його обiйми стали ще мiцнiшими, нiжнiшими, наповненими рiшучiстю i теплом. Я вiдчула, як його серце билося разом з моїм, як його подих зiткнувся з моєю щокою, змушуючи мене здригнутися.

— Я не можу тебе вiдпустити, Лiдо, — його голос тремтiв, але був сповнений впевненостi. — I вже нiколи не зможу. Тепер ти моя на все життя. Я люблю тебе.

Свiт навколо затих. Його слова линули крiзь мене, заповнюючи кожен куточок душi. Моя голова паморочилася вiд почуттiв, а серце здригалося вiд радостi i страху одночасно. Чи справдi це правда? Чи може любов бути настiльки всеохопною, настiльки незаперечною?

Я пiдвела погляд, i в його очах побачила вiдповiдь. У них не було сумнiву, лише чиста, щира вiдданiсть. Вiд цiєї глибини мене охопив трепет. Сльози защiпали очi — не вiд болю, а вiд надлишку почуттiв, що розривали мене зсередини.

Я пiднесла руку до його обличчя, пальцi м'яко торкнулися його щоки, наче хотiли переконатися, що все це не сон.

— Я теж тебе люблю, — видихнула я, i наступної митi його губи знайшли мої.

Цей поцiлунок був наче вибух всесвiту, що переплiв нашi душi. У ньому було все — i шалена пристрасть, i боязка надiя, i незрима обiцянка, що ми належимо одне одному назавжди.

— I що ж тепер? — прошепотiла я, переплетiвши пальцi з його. Страх не відпускав мене, бо я розуміла скільки перешкод стоїть на нашому шляху. 

Дем'ян притягнув мене ближче i, з легкою усмiшкою, сказав:

— Я поговорю з Ярославом.

Я знала, що цей момент настане. Знала, що він усе одно поставить це питання руба, що змусить мене зробити вибір. Але коли це сталося, я відчула тільки страх.

— Але… — мій голос затремтів, і я відчула, як у грудях розливається крижаний холод.

Дем’ян нахилився ближче до мене. Його погляд був м’який, але твердий водночас.

— Я надто дорослий чоловік, щоб тікати від проблем. Я звик нести відповідальність, Лідо. — Він узяв мої руки у свої, і я відчула, як його тепло проникає мені під шкіру. — Ти ж розумієш, що для того, щоб ми були разом… щоб одружитися… тобі потрібно розлучитися.

Одружитися.

Це слово пронизало мене наскрізь, залишивши по собі тільки відчуття розгубленості.

Я хотіла заплющити очі. Я хотіла втекти.

— Ти не віриш мені?

Я не змогла відповісти. Лише заперечно похитала головою.

Не тому, що я не вірила. А тому, що знала — після цього я маю сказати йому правду. Ту правду, яку я не могла сказати.

— Лідо, що з тобою?

Його голос був тихий, але я чула в ньому біль.

Я змусила себе вдихнути, заповнити груди повітрям, яке здавалося важким, наче каміння.

— Мій шлюб із Ярославом… — видихнула я, але продовжити не змогла.

Його пальці стиснули мої трохи міцніше.

— Для мене це не важливо. У мене теж є минуле і ти про це добре знаєш. 

Я кивнула, не піднімаючи очей.

Дем’ян замовк. Я відчувала, що він обмірковує почуте, хоч і каже, що йому байдуже. 

Здавалося, це і є момент, коли я маю сказати йому всю правду.

Зараз або ніколи.

Я зібрала всі сили, зосередилася на його долонях, що тримали мої, на рівному ритмі його дихання.

— Дем’яне… — я підняла на нього очі.

Він затамував подих, чекаючи.

Я мала сказати.

Мала.

Але не змогла.

Мої губи зімкнулися, а замість слів вирвався лише тремтячий видих.

Дем’ян нахилив голову, його погляд був уважний і теплий.

— Що? Скажи нарешті, що тебе хвилює так сильно? — тихо запитав він.

Я ледь не заплющила очі, ховаючись від цього запитання.

— Нічого.

Він дивився на мене довго, а потім легенько погладив пальцями мою руку.

— Коли будеш готова, скажеш.

Його голос був таким ніжним, що мене ледь не затопила хвиля сліз.

Я не була готова. І, можливо, ніколи не буду.