Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

Жазель глянула йому за спину. Гертіро із задоволеним обличчям. І охоронець у чорній хустці, який залишав на виду лише світлі очі. Ще трохи далі стояли два чемпіони з чорними металевими обладунками в руках.

- Я помилився двічі. Вперше, коли виключив славного сміливого воїна з наших лав. - чемпіони тихенько загомоніли. - Вдруге я не мав рації, коли не повірив тобі на рахунок сабазадонки. Ти допоміг отримати меч. Твій внесок дав змогу вивести на чисту воду зрадника. А без того чорного клинка минулу ніч ми навряд чи пережили б.

Калібрісто замовк, дивлячись на чемпіонів, що почали стягуватися до них. Залізні драйтли підходили ближче на стіні та на рубежі.

- Я бачив, як ти кинувся вночі захищати Сандрін, не злякавшись розпочати бій із самим Максудом. - генерал схилив голову і помовчав, а потім зняв один свій меч разом із піхвами. - На знак своєї поваги я дарую тобі меч.

Чемпіони перестали перешіптуватись і тепер відкрито дивувалися, переглядалися, кивали та погоджувалися зі словами генерала. Калібрісто підійшов ближче до Румадеу і припав на одне коліно, простягаючи меч.

- Тільки справжні герої отримували мечі від генералів. - продовжив Калібрісто. - Ти один із них.

Румадеу розгубився, але меч прийняв. Він дивився на всі боки, а чемпіони почали плескати його по плечу, посміхаючись і кажучи теплі слова. Калібрісто підвівся. Румадеу все ще озирався і посміхався, потай поглядаючи на Зодему.

- І тепер я спитаю. Чи є серед нас драйтл, що готовий оскаржити моє рішення повернути Румадеу до чемпіонів?

- Ні. - промовило два самотні голоси.

- Чи є такі, хто проти? - повторив питання Калібрісто голосніше.

- Ні. - почулося ще кілька млявих голосів.

Жазель усміхнулася і подивилася на Дезіре. Та з таким інтересом спостерігала за сценою, що навіть трохи рота відкрила. Ейр затулила вуха. З чого це?

- Чи готові ми прийняти до своїх лав чемпіона? - проревів Калібрісто.

І тут абсолютно всі залізні драйтли, що знаходилися в межах видимості, як один закричали на всю горлянку:

- Так, генерале! Він – чемпіон!

- Що? - дивом перегукнув цей крик Калібрісто.

- Він – чемпіон!

- Що?

- Він наш брат! - викарбували залізні драйтли кожне слово так, що камінь затремтів.

Жазель і Дезіре були під сильним враженням. Такий бойовий дух. Такий настрій і такі сміливі гарячі очі. Жазель поглядом тинялася по обличчях залізних драйтлів і її подиву не було межі. Нещодавно вона думала, що надія назавжди покинула фортецю? Вона була сліпа. Свої помилки слід визнавати.

- Повернути чемпіонові обладунки! - скомандував Калібрісто.

Два залізні драйтли вийшли вперед і винесли чорні обладунки. Румадеу посміхався. Чемпіони підтримували його вроздріб. Поки хтось не почав голосно повторювати одне й те саме слово, що всі швидко підхопили:

- Чемпіон! Чемпіон! Чемпіон! - скандував натовп.

Калібрісто довелося трохи почекати, поки драйтли вгамуються. Навіть Жазель із Дезіре влили свої голоси у загальний хор. Ейр на рівні з ними підтримувала Румадеу. “Чемпіон! Чемпіон!”.

– І це ще не все! - генерал підняв руку, закликаючи всіх заспокоїтися. - Я довго думав. Знаю, що у нас з тобою складалися не найкращі стосунки. Знаю, що це заважає тобі поговорити про те, на що ви давно мені натякаєте з моєю дочкою. - Калібрісто знову підняв руку, закликаючи до спокою заново збурених чемпіонів. - І я вирішив, що дозволю своїй дочці вийти за тебе заміж, коли ти мене про це попросиш.

Радісні крики та схвальні вигуки в одну мить наповнили собою весь п'ятий рубіж. Чемпіони не соромлячись вигукували свої привітання. Деякі кричали, що в Калібрісто онуки постаріють, перш ніж він дозволить дочці одружитися. Лунали інші шпильки. Багато залізних драйтлів підходили привітати Румадеу та Зодему. До такої події долучилися і Жазель з Дезіре, додавши своїх побажань, змагаючись у дотепності. Навіть дощ не міг зіпсувати такого моменту.

Добре, що йшов дощ. Його мокрі краплі змивали сльози. Звісно, ​​Жазель зворушив такий момент. Звичайно, вона зовсім не очікувала побачити щось подібне посеред війни, перебуваючи в компанії найлютіших воїнів, що вона коли-небудь бачила в житті. Найстрашніших і найсуворіших. А зараз вони раділи за свого друга, як дітлахи з двору дівчини в її ранні роки. Але Жазель стояла та плакала зовсім не тому. Звичайно, ця подія розчулила її до межі. Але.. Вона плакала тому що їй було добре. Що ж вона за людина така? Немає ні родичів, ні близьких, ні друзів. Останні, щоправда, нещодавно з'явилися. Це Дезіре та Ейр. І Амайанта. І Максуд. Жазель усміхнулася, думаючи про те, що і в неї з'являються друзі. Вона плакала не тому. Їй було добре. Затишно. Як тоді, коли вона разом з Максудом і Сандрін вечеряла у будівельників. Тоді вона забула про все на світі. Тоді вона відчула сімейний затишок. Таке почуття, яке вона вже давно забула. Нині ж, серед цієї приреченої фортеці тисячі фонтанів, Жазель відчувала себе щасливою. З незнайомими сірими гігантами в чорних обладунках. За двадцять метрів стоїть смертельний ворог, який тільки й чекає вечора, щоб розтоптати всіх захисників фортеці одним ударом. А їй добре. Вона плакала від радості. Дівчина відчувала себе тут і зараз своєю. Однією з них. Жазель переконалася, що є невід'ємною частиною того, що відбувається. Вона це усвідомила. І як гірко визнавати, що момент такої радості майже збігатиметься з моментом смерті.

Як добре, що йшов дощ. Жазель вже давно відкрила каптур, щоб великі краплі холодної води обдали її обличчя. Щоб дощ змивав сльози. Ніхто не помітить, що вона плаче.

- Ти зовсім розкисла, подруго. - тихо сказала їй Дезіре, посміхаючись і обіймаючи своєю єдиною рукою.

Жазель теж усміхнулася. Химерницю не обманути. Тим більше ту, у якої волосся кольором інею.

- Мас-ку! Мас-ку! Мас-ку! - почали скандувати чемпіони.

Жазель здивовано округлила очі. Вони з Дезіре заінтриговано переглянулися. Чи має статися ще щось?