Стів Маккартер - За небокрай, Стів Маккартер

- Вона насправді анне! - вигукнула Дезіре, не зумівши придушити свій вигук.

- Так і є. Анне. - підтвердила Жазель. - Вона керувала цілою армією одна. Армією живих.

- Якось ти дивно це сказала. - Дезіре насупилась, розуміючи, що вона дізналася ще далеко не все.

- Ти пам'ятаєш, як Максуд називав Делоріс? Смертьхапкою. Аннемор. Анне та аннемор, як життя і смерть. - Жазелізе замовкла, чекаючи, поки Химерниця усвідомить сказане. - Кожен воїн із армії Сандрін, що був убитий ворогом, негайно піднімався. Вставав. З розсіченою головою, пробитим серцем чи без якоїсь кінцівки. Такий воїн вставав у лави іншої армії. Армії Делоріс. Армії мертвих.

- Армія мертвих? - Дезіре вигнула брови. - Ех, скільки я пропустила. І як вони билися?

- Вони витіснили ворога з фортеці. Відбили всі чотири рубежі. І навіть вийшли за межі фортеці. Ворог боявся нападати на мертвих. Навіть чемпіони не хотіли до них підходити. Я бачила це з першої стіни, куди пішла за нашими військами. Усі це бачили. Мечі граваліонів не могли завдати шкоди вже мертвим істотам. Їх не можна вбити. Тільки, якщо зрубати голову. Але тут з'явився древній амаліон. Ватажок усіх синьопиких. Він та його тінь знищили армії Сандрін та Делоріс за лічені секунди.

Потім дівчина плавно перейшла до розповіді про битву Максуда та ватажка амаліонів. Маршал перейшов усі свої Кроки, щоб його перемогти. І переміг.

Клерк розповіла про те, як Максуд убив кілька тисяч амаліонів за кілька секунд. Дезіре попросила повторити все, що бачила Жазель, кілька разів у найдрібніших подробицях. Задавала запитання, слухала уточнення. Вона ніяк не могла повірити в те, що сталося. Але й на цьому все не скінчилося. Коли Максуд повернувся щоб убити Сандрін…

- Стій, стій, стій. - Дезіре нахилилася, щоб перепочити. - Почекай трохи. Важко собі взагалі уявити, що за одну ніч стільки всього трапилося.

Химерниця посиділа трохи в тиші, впорядковуючи свої думки. Потім показала рукою, що Жазелізе може продовжити. І Дезіре вислухала розповідь про те, як Максуд мало не вбив Румадеу, як Сандрін і Делоріс билися з ним. Навіть Амайанта їм допомагала. І про те, як його вдалося зупинити. Дезіре посміхалася, потираючи лоба, і не вірячи своїм вухам. Незабаром усмішка спала з її обличчя, коли Жазель перейшла до тієї частини розповіді, де фігурував ворожий бог. Шамальє. Так його звали. Він спочатку бився з Амайантою і мало не вбив її, потім уже з інквізитором. Амайанта, змусивши бога розкрити всю свою силу, спровокувала пробудження інквізитора. І той, набуваючи своєї сили, вступив у бій. Але він би програв хитрому богу, якби Амайанта не врятувала його. А коли бій почав програвати ворожий бог, то забрав Сандрін і зник за небокраєм.

- Так, почекай. Хочу впевнитись, що я все правильно зрозуміла. - Дезіре набрала повітря у груди. - Значить, Амайанта поранена. Вона непритомна. Ми позбавлені підтримки могутнього бога. Максуд невідомо у якому стані. І тепер незрозуміло, чи можна покластися на нього, після всіх тих його Кроків. Чемпіони розбиті. Решту армії знищено. Поки що все правильно?

Жазель закивала, опускаючи голову.

- А Химерниці?

- Я точно не знаю. Когось убили вчора. Я таке чула. - зізналася дівчина.

Вони обидві посиділи хвилину мовчки. Дезіре звела очі на небо. Яка зараз година?

- І жити нам лишилося до заходу сонця. - констатувала Химерниця.

Жазель не відповіла. Вголос і не треба було нічого казати. Все й так зрозуміло. Достатньо визирнути за стіну, щоб навіть найсміливіші втратили надію. Надія покинула цю фортецю, як здавалося Жазель, минулої ночі. І назавжди.

- Ходімо, покажемо тебе Ейр. Нехай вона порадіє. - запропонувала клерк.

- Сабазадонка? З чого це? - хмикнула Химерниця Зими.

Але Жазель уже підвелася. Дезіре зітхнула, і наслідувала її приклад. Двоє дівчат пішли під стіною. Мокрі каміння, мокрі сходи. Мокрі чемпіони у своїх металевих обладунках. Могутні мовчазні воїни самотньо несли варту. Приблизно посередині стіни виднілося скупчення воїнів. Химерниця звідси вже бачила білу голову Ейр. Без шолома. Сабазадонка часто без нього ходила останнім часом. І там же перебував чемпіон без лат. Румадеу. Справді, про нього Жазель теж розповідала.

Сама Жазель усміхалася. Їй було приємно спостерігати за Ейр. Сабазадонка була серед воїнів, як риба у воді. Якщо раніше чемпіони її відкрито недолюблювали або навіть ненавиділи, то зараз це як рукою зняло. Вона стояла в їхньому колі, ніби від народження була однією з них. Жазель бачила погляди чемпіонів. Вони дивилися на неї як на рівню. Слухали, що вона їм каже.

Коли дівчата підійшли, то Ейр привіталася у відповідь. Відвернулася. І відразу повернулася знову. Пильно вдивлялася в обличчя Дезіре. Потім усміхнулася і підійшла привітати Химерницю ближче.

- У нашому війську поповнення! - сказала вона голосно. - Химерниця Зими знову в строю.

Усі чемпіони схвально закивали. Дехто сказав підбадьорливі слова. Ейр простягла руку для привітання. Надто близько до Дезіре. Не звичайне рукостискання. Воїни часто тиснули один одному передпліччя. Саме так і збиралася вчинити сабазадонка. Вона не зводила очей з руки Химерниці. І коли Дезіре підняла свою руку, щоб укласти рукостискання, сабазадонка просто її обійняла. Дезіре від несподіванки витріщила очі.

- Я ж казала. - долинув до неї голос Жазель. - Вона рада тебе бачити.

- Ти через багато чого пройшла. І не зламалася. - Ейр говорила дуже серйозно та щиро. - Гідна поваги. Не кожен воїн має такий сильний дух.

Дезіре опустила очі. Знали б вони, як їй було важко, і як вона майже завершила те, що хотіла з собою зробити. Якби не та дрібна істота. Жука.

Чемпіони шуміли, перемовляючись між собою, аж до того моменту, поки до них не підійшли командири.

- Ось про повагу я й хотів поговорити.

Дезіре обернулася. Калібрісто. Це його голос.

- Я з тих людей, що вкажуть іншому на його помилку. - продовжив чемпіон. - Усі ви про це знаєте. - пролунали рідкісні смішки. - Але також я з тих, хто визнає свої власні.