Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Королева з багатозначним поглядом вказала на прочинене вікно, за яким розкинувся мальовничий парк. Виднілася біла мармурова альтанка, десятки трояндових кущів, звивисті доріжки, вимощені різнокольоровим гравієм, а сонце вже взяло курс на захід, проте від цього його тепло зробилося напрочуд ніжним.

Лідія у відповідь  лише посміхнулася та поспішила вийти з бібліотеки. І це було ледве не найкраще рішення за все її життя! Такого умиротворення вона не отримувала вже… Та ні разу. Жодні трави, якими дівчина користувалася на Землі, жодні прогулянки Цвітославським лісом не дали їй того, що дав сьогоднішній вечір. Ясність! Вперше у житті Лідія чітко бачила свою ціль. Нехай і не у деталях, проте розуміла до чого хоче рухатися.

Чи то повітря тут було цілющим, чи може вона нарешті мала змогу подумати тільки про себе. Але дівчина тепер знала чого хоче. Вона виконає завдання від богині, повернеться на Землю, відкриє свій салон масажу та фітотерапії. А ще купить квартиру. Нехай невелику, нехай у кредит, але треба рухатися далі і не дозволяти нікому весь час ганити тебе за той чи інший вибір.

Це рішення стало неймовірним полегшенням для Лідії. Немов би з грудей впав важкий камінь і нарешті вдалося вдихнути наповну. Дивне відчуття насправді. До сьогодні дівчина навіть не підозрювала, що їй чогось не вистачало. Не рахуючи попереднього життя на Землі, звісно. Але воно завжди здавалося таким прекрасним. Хімора ж лише одним питанням перевернула все з ніг на голову. «А що думаєш ти?»… Як виявилося, Лідія мала багато думок. І чому вона раніше так глибоко не поринала у свої бажання? Чому завжди жила «по ситуації» та не будувала грандіозних планів на майбутнє? Мабуть, не вірила у свої сили. Проте тепер вірить. Та і як цього не робити, коли богині довіряють тобі долю усієї країни?

Повернувшись до кімнати, Лідія знайшла на ліжку згорток з одягом: дві пари штанів та дві сорочки. А ще щось на зразок земних кросівок. Хімора якось згадувала, що їй дуже сподобалося взуття Елли, тому вона доручила одному гному з неймовірно дивним ім’ям створити подібне. Що ж, варто признати, що вийшло досить непогано.

А ще на ліжку була записка:

«Був зайнятий весь день, а ввечері так і не знайшов тебе. О сьомій ранку зустрічаємося біля парадного входу. О шостій тобі принесуть сніданок.

До зустрічі.

Р.»

- До зустрічі, - по-дитячому перекривила Лідія і розсерджено фиркнувши, викинула клаптик у камін. – Плювати ким ти там мене вважаєш. Головне, що я знаю, хто я!

З таким же войовничим настроєм дівчина вранці поснідала і спустилася у вказане місце зустрічі. Там на неї вже чекала королівська сім’я, що дуже тепло попрощалася. Вільям просив хоч іноді заїжджати у міста побільше та надсилати їм листи. А Хімора наполягала на тому, аби Лідія берегла себе і пам’ятала, що вона у цій халепі не одна. Знахарка розуміла на кого натякає молода жінка, але все вирішила для себе ще вчора.

З боку конюшні показався вершник. Раймара та Ворона важко було не впізнати. А от те, що вони вели за собою, було справжньою несподіванкою.

- Це що? – здивовано поцікавилася Лідія, коли ті опинилися поруч.

Зістрибнувши на землю, відьмолов ліниво відповів:

- Чотири ноги з підковами, грива та хвіст вказують на те, що це кінь.

- Дуже смішно, Раймаре, - скривилася дівчина. – Тільки не кажи, що я маю їхати верхи на ньому.

- Звичайно ні, - якось занадто хитро усміхнувся герцог. – Ти можеш їхати разом зі мною. В нас непогано виходило ладнати в одному сідлі.

- Чим ти мене слухав? – обурилася Лідія. – Я не вмію їздити верхи.

- Навчишся. Вуглик дуже вихований і абсолютно спокійний коник. Якраз для початківця. Зате ми зможемо швидше пересуватися.

Тяжко зітхнувши, дівчина забралася у сідло за допомогою Раймара та вислухала коротку лекцію з верхової їзди. На диво Вуглик і справді був неймовірно покірним, тому інтуїтивно розумів, що від нього хочуть та виконував команди. Ще раз попрощавшись з королівською родиною, вони нарешті вирушили у дорогу.

Знову сонце, пил та біль у сідницях. І доки Лідія намагалася зрозуміти, як зменшити захитування, відьмолову, здається, все пасувало. Якийсь час той їхав попереду мовчки. Проте на одній із розвилок все ж таки запитав:

- Ти хотіла їхати до Кам’яних купин. Але куди саме? Убік шахт чи майстерень?

- Шахт, - здригнулася дівчина, що вже було задрімала у сідлі.

Добре, хоч не звалилася з нього прямісінько під копита коня.

- Цікавий вибір для ворожки, - хмикнув Раймар, звертаючи вліво.

- Вона не ворожка, - наголосила Лідія, - а провидиця. Робота у шахтах одна з найнебезпечніших. Шахтарська гільдія непогано платить за допомогу у підтриманні безпеки.

- А як же божественна безкорисливість? -  здивувався герцог.

- Всі жриці знахарки. Просто кожна сильніша в чомусь своєму. Навколишні ліси бідні на трави, тому Вісса закупала їх з інших герцогств. А це гроші, Раймаре. Навіть жрицям, що рятують сотні життів щомісяця, ніхто нічого не дає безкоштовно. Якась частина йшла на сирітські будинки.