Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Дивно, що вони ще й досі існують, - зауважив відьмолов.

- Чому?

- Бо у всій Цвітославії неймовірно низька народжуваність. Ти знала?

- Так, - знизала плечима Лідія. – І вже давно.

Ще якийсь час подорожні розмовляли про проблеми країни, про те, наскільки вони пов’язані з магією та про можливі варіанти рішень. Нехай Раймар і втік до лісу, але герцогська кров від цього в ньому не розбавилася. Дівчина впевнилася у своїх судженнях, коли слухала побоювання чоловіка за долю простого народу. Що ж, з нього буде гарний феодал, коли Раймар нарешті вирішить повернутися на свої землі.

Сонце вже давно перевалило за полудень, коли Лідія нарешті впізнала місцевість. Звернувши на вузьку стежку, вона міркувала вголос:

- От нащо мені кінь? Швидкість та сама, якби я йшла пішки. А турбот більше.

- Це тому,  що ми не змінювали алюр. Завтра ти навчишся рисі, а може й галопу.

- Навряд чи завтра мені буде до цього, - сумно відповіла дівчина, завидівши вдалині дворище Вісси.

Якщо їх здогадки з Хіморою вірні, то служителька богині Меліси зараз проживає свій останній вечір. Та думки молодої знахарки різко обірвалися, адже попереду був справжній балаган. Дібравшись до дворища, Лідія абияк зіслизнула з коня та стрілою метнулася в хатину. Не рахуючи розкиданих речей, там було пусто.

- Що тут сталося? – розгублено вигукнула дівчина, вийшовши надвір.

- Нагадує пограбування, - хмикнув Раймар, виходячи з-за вугла. – Нікого немає.

- А якщо з нею щось сталося?

- Я не бачу жодних слідів крові, - заспокоїв герцог. – Може,  її просто не було вдома. Могла ж Вісса кудись піти?

- М-мабуть, - Лідія і далі розгублено озиралася. – Ґудзику, прокинься.

Птах усю дорогу спав у саморобній сумці, яку дівчина замінила замість загубленої. Зараз же він висунув дзьоба та заспані очі. Декілька разів по черзі  блимнувши, пугач завертів головою та видав здивоване:

- У-у?

- Ми не знаємо, що тут сталося. Міг би ти політати околицями і все як слід роздивитися? – попросила Лідія.

- Ухуф, - видав Ґудзик.

Після чого дозволив витягнути себе з сумки та, розправивши кремезні крила, злетів увись. Майже одразу його силует загубився між дерев. Раймар з дівчиною тим часом ще раз обійшли дворище. Нарешті молода знахарка помітила, що у віконній рамі застрягла карта Таро.

- Здається, я знаю, куди поділася Вісса.

- Що це? – поцікавився герцог, роздивляючись продовгувату картку в руках дівчини.

- Старший аркан із Таро. Означає «Правосуддя».

- І?

- Вісса колись розповідала, що кожна з нас має свою карту у її колоді. Саме ця належить Феірі. Її богиня наділила даром відчувати правду.

- Отакої, - зацікавлено присвиснув Раймар. – Жаль, що ми раніше не знали про здібності жриць. З нас би вийшла чудова команда.

- Аякже, - уїдливо скривилася Лідія, всім своїм виглядом показуючи, що вона насправді думає з цього приводу.

Та договорити їй не дав пугач. Він сів на найближчий стовпчик паркану та видав:

- Уу-хуу.

- І? – повторився герцог.

- Навколо нікого і нічого, - переклала Лідія.

- Що ж, тоді заночуємо тут, а завтра вирушимо на пошуки Вісси, - кивнув Раймар.

- Тут неподалік є селище, - заперечила співрозмовниця. – Може, піти туди й поцікавитис, чи бачили вони свою жрицю.

- Лідіє, - зітхнув чоловік, - сонце вже майже сіло. У Цвітославських лісах вночі завжди було неспокійно, а зараз тим паче. Я відповідаю за нашу безпеку, тому ми залишаємося тут. Ходімо, я покажу швиденько, як розсідлувати та чистити коня.

Незадоволено закотивши очі під лоба, дівчина все ж попрямувала за герцогом. Тварин розмістили під невеликим накриттям. На якусь мить Раймар засумнівався у їх безпеці, але Лідія запевнила, що Ґудзик усю ніч чатуватиме околиці. Отримавши короткі інструкції, знахарка допомогла розсідлати Вуглика та навіть трішки привела того у порядок. На щастя, погода була суха, тому кінь зайняв не так вже й багато часу. Потім довелося розчистити хатину. Не те щоб там навели порядки, але багато речей довелося просто вигребти та залишити на землі. Тим більше, що вони майже всі були понівечені. Комору Вісси, до речі, ретельно обчистили. І доки Раймар готував вечерю з їх власних запасів, молода знахарка кинула оком на чародійські запаси провидиці. Зрештою, дівчина теж прийшла до висновку, що багато чого вкрадено.

Цікаво, хто настільки дурний чи безстрашний, аби залізти у будинок жриці? Особливо враховуючи те, що при бажанні Вісса могла знайти свого кривдника за допомогою магічного дару.

- Скоріше за все, якась молода банда, - припустив Раймар, вкладаючись спати на підлозі.

Ліжко було занадто вузьке, аби поміститися там удвох. Та й Лідія, почувши роздуми герцога з приводу спального місця, обурено фиркнула і зауважила, що не збирається ні з ким ділити ліжко. Проте все ж таки змилувалася і віддала чоловіку подушку. Раймар щедрий жест оцінив, а дівчина розсудливо промовчала, що для неї вона просто завелика.