Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

11.3

 

Я схилялася до першого варіанта. Будинок Ашиша згорів надто швидко як для звичайної пожежі. Чи в мені знову говорила підозрілість?

«Я Ньельма цілувала… Він виривався», – згадались одкровення Лілеї.

Бідолашна зачарована дівчинка… Чи талановита актриса? Вона могла запросто обчистити кишені чаклуна. І Вальєн мав таку нагоду, але він – не маг. Хто ще? Після сутички забіяк рознімав Медор, на повозі чоловіки сиділи поряд…

– А-а-а, зараз він нас зжере!

Зойк Ньельма налякав мене сильніше, ніж Барр, що виблискував широкими зубами.

– Руку зламаєш, придурку! – Я безуспішно намагалася відштовхнути чаклуна. – Відпусти!

Але його нерви здали остаточно. Він тихо заскавчав, сповз додолу і спробував прикрити голову долонями. Зважаючи на те, що моє праве зап'ястя було в пальцях Ньельма, ми зобразили картину «Королева Доріна благословляє героя на бій з нечистю». Дракон на задньому плані разюче посилював схожість із відомим полотном.

– Досі я не чув, щоб Барр ні з того ні з сього кидався на людей. – Вальєн, незважаючи на хаос, зберігався спокій. – Чим ти йому досадив, друже? Відтоптав хвіст? Вкрав лусочку? Надзюрив у печері?

Відповіді Яструб не чекав. Ньельм уже повністю втратив зв'язок із реальністю і лише безглуздо витріщався на відбитки наших слідів у піщаному ґрунті.

Злякалась я добряче. От начебто чого хвилюватися? Ми з Чорним Драконом не сварилися, співіснували мирно та дружно. Навмисне він би на мене не кинувся, в цьому я не сумнівалась. Але прибити за компанію міг запросто.

– Великий… Його ж відродили минулого року. Коли встиг вирости?

Вальєн правильно помітив: за минулі місяці Барр дуже змінився: і потемнів, і розрісся до вражаючих розмірів.

Пам'ятається, дракони за бажання здатні збільшуватися, втрачаючи щільність. Моторошне видовище… Я спостерігала його на прикладі Сойла, і не можу сказати, що воно не ввижалося мені в кошмарах. Але до таких хитрощів потойбічні сутності вдаються не часто, насамперед під час сутичок. Їхні гострі крила здатні пронизати будь-що – крім порожнечі.

Ньельм розпластався на жовтій траві, потягнув мене за собою.

Взагалі-то я невибаглива. Для мене немає різниці, чи бути спаленою в скарлюченій позі, чи зустріти драконяче полум'я з гордо піднятою головою. Проте змучена за час переїзду спина (жорсткі дошки воза – погане «ліжко») відгукнулася ниттям, і зображати покірність долі стало некомфортно.

– Гей! Ти ж не боягуз! Забув, як торгувався із Сойлом? Як розмахував перед ним золотом і вимагав послуху? А Барр набагато адекватніший! Вибачся, і він забуде колишні непорозуміння.

– Ні-і-і…

– Тоді відпусти мою руку!

Чаклунові ця ідея не сподобалась. Його пальці стиснулися ще міцніше, і він смикнув мене вниз.

Чого я точно не планувала, то це розбитися об дрібні камінці, що покривали двір. Вивернулась, змінила напрямок падіння…

– Ти жорстока, Тає. – Яструб байдуже спостерігав за стогонами Ньельма, якому прилетіло моїми ліктями по шиї та між лопатками.

– Не люблю біль. – Чаклун випустив мою кінцівку, і я з важким подихом випросталася. – Дратує.

– Але завдаєш його без роздумів.

– Як і ти, Велне.

– Е, спокійно! – хмикнув він. – Велн – тільки для сім'ї, а ми з тобою, як би м'якше висловитися, поки ще…

Дракон промайнув над нашими головами, обдавши хвилею теплого повітря, і закінчення репліки я не почула.

Але цікавість затьмарила страх.

– Він – сім'я? – вказала на Ньельма.

– Кузен.

Другий віраж Барра я майже не помітила, бо стояла, роззявивши рота, і дивилася на знатного чаклуна з тією самою завзятістю, з якою він розглядав землю.

– А Мела? – прошепотіла, не кліпаючи, навіть коли блискавки блимнули зовсім поряд.

Відповіді «кузина» я не витримала б.

– Врятувала мені життя. Разів дев'ять чи десять, точно не пригадаю. Без неї я ніщо, уяви собі.

– То найняв би особистого мага, а не набридав би їй! Будь-хто, хто здатний працювати зі срібним пилом, оновить заклинання!

Яструб усміхнувся одними очима:

– До чого тут магія?

«О так, проблема в почуттях… Який же складний світ!» – я вирішила, що зрозуміла хоч щось.

– Нерозумно покладатися на чаклунство, – продовжував він. – Чари не завжди спрацьовують.

– А кохання гарантовано дарує крила? – злетіло з язика.

– Іноді достатньо подати руку.

Я засоромилася. Трішечки. Не за себе – за тих п’ятьох, що сиділи у прибережних водах. Вони покинули Вальєна без допомоги, хоча в них вистачало часу, щоб допомогти йому з переміщенням. Перед лицем небезпеки навіть Ласка, що мала на нього плани, воліла рятувати свою шкуру.

– Мела обіцяла вбити тебе, якщо буде треба.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍