Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

Творець, навіщо я це сказала? Не інакше як голос дракона вплинув на мої розумові здібності. Мало мені «вбивць», Барра та Ньельма? Бракувало ще посварити цих двох!

Чекайте, у них же й без мене ненависть у самому розпалі… Я зовсім заплуталася!

– Не сумніваюся, – підтвердив Вальєн.

– Це якась дикість! – Мозок готовий був вибухнути від абсурду, що його переповнював.

– Це світ, де править магія. Світ Академії. Вона плодить чудовиськ, які її ненавидять.

Яке щастя, що я до нього не належу!

Проте ясності однаково не додалося.

Гроза наблизилась, і тепер грім чувся значно виразніше. Сонце зникло за хмарами, спалахи блискавок прорізали темне небо, великі краплі дощу падали на землю, розкидаючи пилюку.

Я не відчувала холоду, а от чаклун, що валявся біля моїх ніг, дрижав наче хворий. Він трясся, щось бурмотів, голосно хникав. Я не впізнавала в ньому того зарозумілого, сповненого впевненості в собі та в нікчемності інших чоловіка, що допомагав виганяти з нашого світу Білого Дракона.

Барр знову промайнув над нами. Випустив у небо струмінь вогню, крутнувся, розрізаючи хмари…

– Йому начхати.

Я повністю поділяла думку Яструба. Чорний Дракон грався під дощем, і його не цікавили ні люди, що хлюпалися на мілководді, ні хатини рибалок, біля яких залишилися ми з Вальєном та Ньельмом.

– Дощ іде, – сказала я очевидне. – Сховаймося під дах.

– Це ти мені пропонуєш? – скривив губи Яструб.

– Не йому ж? – Я вказала на чаклуна. – Нехай отямиться трохи. Вода – гарні ліки від нервів.

– Лікарі кажуть?

– Щойно придумала.

З моєю допомогою Вальєн встав з колоди, на якій обідав до появи дракона. Ми якось дошкандибали до ґанку і зупинилися, дивлячись на потоки води, що бігли пересохлою землею.

– Що ти думаєш про магію? – несподівано спитав він.

– Це вигідно, – я гадки не мала, про що йшлося, тому звела все, як завжди, до грошей.

– І розбещує.

– Чому? – В моєму розумінні чаклунство мало зовсім інші цілі.

– Позбавляє прагнень. Срібний пил стає звичкою, а маги – необхідним злом. Ти знаєш, що варто заплатити – і проблема зникне. Не шукаєш вихід, а купуєш ілюзію. І коли до тебе доходить, що це замкнене коло, вириватися пізно. Виникає залежність. Бачила колись, на що перетворює людину дурман? Наприклад, опіум? Чи настоянка із черевокрилів? Магія анітрохи не краща.

– Лікарі кажуть? – повернула я шпильку.

– Життя навчило.

Барр пустував серед блискавок і хмар. На мій погляд, йому подобалося танцювати в повітрі під звуки грому. Здавалося, для нього має значення лише дощ. Дракон ніби вперше бачив грозу й насолоджувався її дикою непередбачуваністю.

– Прикро?

Я не відразу зрозуміла, про що мова.

– Нітрохи. Це Мела впевнена, що одного разу Чорний Дракон скучить за мною, а я реалістка. Барру начхати на людей. Його не цікавить ні золото, ні дружба – одні лиш битви. Але у нашому світі в нього не залишилося супротивників. Йому нудно.

– Думаю, Ньельм добре його розважив.

– Сенс злитися на людину? – Незважаючи на те, що муки чаклуна, який досі валявся в калюжі, не давали мені жодного задоволення, я не збиралася тягнути його в сухе місце. – Їй і не помстишся до пуття. Дихнеш – і від суперника залишилася купа попелу. Немає азарту. Результат визначено наперед.

– Сойлу подобалось гратися з людьми.

Я не знайшла, що відповісти.

«І з тобою?» – але часом мені вдавалося зупинитись, перш ніж вимовити непробачну дурість.

– Білий Дракон жив серед нас тисячоліттями. Олюднився, мабуть. А Барр…

«Кумедна вогнедишна комашка, якій однаково цікаво, як влаштований млин і чому картопля росте під землею, а не на стеблах», – ледь не вимовила я.

Але той дракон, якого я пам'ятала, навіть зовні відрізнявся від того, що пустував над морем.

– Барр – типова потойбічна сутність, – я не вірила власним словам. – Він одинак. Те, що він тут, — звичайна випадковість.

– Ні.

«І ти туди ж?» – хотіла обуритись я, проте помітила погляд Яструба і посміхнулася:

– Справді, Драконячі гори – це ж дім дракона. Смішно тупцювати на порозі і дивуватися, коли бачиш господарів.

Дощ зарядив сильніше. Я все-таки витягла Ньельма з калюжі і стусанами загнала під стріху. Незабаром до нас приєдналися практиканти. Вони уникали дивитись на Вальєна, зате між собою шепотілися з надзвичайним ентузіазмом. Довелося трохи підкоригувати напрям їхніх думок, змусивши лагодити плиту.

Побут трохи розігнав напругу.

Потім чаклун знайшов у кишені свій срібний пил, і мені стало не до сміху. Він вирішив, що через хвилювання не намацав крихітного мішечка, і збадьорився, повернувши власність. Навіть над Яструбом почаклував, хоча той і розкидався погрозами.