Олена Гриб - Шанс для невдах, або Прощавай, Академіє!, Олена Гриб

11.2

 

– Вальєн вибачив тобі, а я не настільки добра. Запам'ятай: заговориш зі мною про драконів і князівство – не пробачу.

«І що ти зробиш?» – чекала я почути насмішку.

Чаклун навіть рота відкрив, щоб обуритися.

Відкрив – і закрив.

– Чому ти думаєш, що Велн пробачив, Тає? – промовив, дивлячись убік.

– Хіба ні?

– Дивна ти. Мела одразу зрозуміла б, що за гру він затіяв.

– Поясни.

Вдалині загуркотів грім, і хоч у світлі полуденного сонця я не помітила спалахів блискавок, стало лячно. Глушина тривожила, компанія – тим паче. Мало з мене «вбивць», тільки чвар ренійської знаті й не вистачало.

Ньельм зіщулився, відступив до покритої сухим мохом стіни.

– Я полонений, – повідомив буденним тоном. – Наживка.

– Зараз приведу коня, і скатертиною дорога.

Він не зрушив з місця.

– Помста сильніша за прихильність, – сказав, не відводячи очей від темних хмар. – Якщо Чорний Дракон забув про тебе, мене він запам'ятав навіки.

Ну і зарозумілість! Барру начхати на людей. У сутичці з Білим Драконом значення мав лише супротивник, а не його поплічники.

– Велну потрібен дракон, і він доб'ється свого будь-якими способами, – додав чаклун. – Оскільки тебе замало, він використовує мене.

– Не лести собі. Їдь!

– Не дочекаєшся!

Я заплуталася. Хіба Ньельм не боявся Барра, який нібито збирався навідати мене? Чи, навпаки, жадав із ним зустрічі?

– Може, скажеш ясніше? – запропонувала, після недовгих роздумів втративши надію розкусити це питання своїм розумом.

Він усміхнувся з усією чарівністю, на яку був здатен.

– Ти потрібна мені, крале. Питання життя та смерті.

«І сонячного удару», – збиралася доповнити я.

Але чаклун раптом зблід, замахав руками і кинувся до мене.

– Що ще за жарти…

Ньельм стиснув мене в обіймах із такою силою, що мої кістки затріщали разом зі швами одягу. Дошка випала з пальців, вдарила його по ногах, та він не звернув на це уваги. Гаряче дихав у вухо, дивився кудись угору…

– Вітаю, ти догрався.

«Треба якось натякнути «вбивцям», що проти дослідів на знатному чаклуні я не заперечую», – майнула раціональна думка.

Нехай вправляються. Він маг зі стажем, тож витримає тиждень-два, а там, гляди, наш маніяк видасть себе і ми повернемося до звичного побуту.

– Він прийшов.

– Маніяк? – Я думала про своє. – Де?

– Досить витати в мріях, Тає! Він тут!

Перепитувати «Хто?!» не було потреби. Я й сама вже побачила, про що говорив Ньельм.

Далеко над морем, під низько навислими хмарами, розминав крила Чорний Дракон.

Синій взагалі-то.

Вже не небесно-блакитний, як після відродження, а потемнілий і потьмянілий, проте не менш знайомий.

– Віджени його! – благав Ньельм, важко дихаючи. – Віджени!

– Це маячня! Драконами не керують!

– Але ж ти…

– Я ростила його! Розповідала про світ! Втовкмачувала, що міста палити не можна! І все!

Світло блискавки відбилося на лусці, і Барр на мить ніби спалахнув вогнем.

Ньельм аж затрясся:

– Він же не чіпатиме тебе, правда?

– Пусти! Ребра переламаєш!

Широка паща розкрилася, в небо вдарив довгий язик полум'я. Пролунало виття – пронизливе, нестерпне, воно діяло на мозок як кувалда.

Я злякалася по-справжньому. Рик дракона може звести з розуму, і це зовсім не легенда. Якщо Барр наблизиться на достатню відстань…

– Зникни! – Я відштовхнула Ньельма і кинулася до фасадної частини будинку. – Брене! Ілоно! Швидко до води!

Добре мати справу з тими, хто розуміє, що таке дракон і чого від нього чекати. Коли Барр з'явився на обрії, практиканти залишили все. Молодь уже стирчала в прибережних хвилях, Еньєр бовтався далі за всіх, Медор підтюпцем біг по квапливих слідах і мав досягти води раніше, ніж дракон – узбережжя.

– Ти чому тут, Велне? – гаркнула я. – Надумав із життям розпрощатися? То це можна зробити в будь-який день!

Вальєн, що неквапливо дожовував смажену рибу біля погаслого вогнища, зміряв мене здивованим поглядом.

– Знову забула? – Ткнув пальцем у протез, що виглядав з-під штанини. – Без Мели я не ходжу. Чи в тебе є запасні милиці?

– Без магії, – виправила я.

– Точно, – прозвучало з незрозумілим смішком, проте часу катастрофічно не вистачало, щоб розбиратися ще й у цьому.

– Ньельме, допоможи йому! Я знайду палицю!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍