Луї Фердінанд Селін - Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін

Та той лантух із салом не хоче стрибати! горіти не хоче! ну то нехай тушкується! неопалимої купини боїться! гай-гай! донощик!

— Юда! волаю йому, шістка!

Моя черга!..

Пекучий циклон налітає звіддаля, від Манту, такий, що зараз усе звіє, і того дуподола, свиню вуджену! гондольєра! коло поручня! на вітряку!

Ти диви! загруз! сам себе замкнув дрючками в кутку між поручнями! замкнув дрючками! упоперек стали!.. вже не поворухнеться!.. тепер весь ют має розвалитися! осипатися!

Я вам розповідаю наживо… натурально… схотів би передати всі звуки, то потребував би вулкана під боком!.. на цьому нещасному аркуші хіба вивергнеш вулкан! Везувій! чи єроплани, повні бомб!.. з хмар, з долин, з далини… цілі ескадри на поклик Жюля… мчать до нього! мало крилами не чіпляють… Ти ба, бридкий обрубок, його затиснуло в кутку, та він борсається… знаки подає… це він до нас… уже до неба не махає!.. до нас позивається!

— Більше не можу! Більше не можу!

Ще й волає! його черга волати!

— Кидайся додолу, дурню! нумо! кривляко!

Уже дві години чекаємо! та він усе не наважується! хоч його і трусить добряче!

Вітряк дуже похилився… ледь тримається… дрючок зламався… один з його дрючків… показує мені… стрясає цуркою… і що?

— Гей, телепню! гей, рушай!

Він знову рушає, однією рукою тримається за поручень… другою рухає сам себе й обертається… цирк! іншим дрючком уже не послуговується… ні прасками… ох, який потішний! вітряк халабудиться, хилиться наперед з кожною хвилею… кожним поривом зі сходу…

Жюль, от вдача! янгол! запевняю вас! зараз полетить!..

— Ну то йди, іди подивися на нього!

Тепер я її напучую! аби наважилася!

Ні! Уже не наважується!

Пританцьовуємо, хитаємося так само, як і Жюль… і паркет теж! і стіни! вибарачайте!.. але йому все ж гірше… покидьок мистець трясця його матері! аби випити! палець!.. смокче свого пальця!.. показує.

— Кидайся додолу, боягузе!

Усе, що на думці!.. мій голос чути… хоч і грім!.. гарматний!.. голос «для полігону», як про мене казали у 12-му полку!.. я був колись дебелим.

Ох, а з квартирою що діється!.. стеля відривається… і пластинами, і крихтами… цеглини падають з іншого боку… з будинку на розі вулиці Дерера… і шматки ринви… відскакують від стін… а ще й жаринки… я вам уже казав… з кожним поривом усе здригається, вирує! знову вилітає геть!.. вулиця вирує!.. виром жовтої лави згори, з вершини Гірки, у ній пливе повно меблів, ванн, цілих господарств… усе, що перекидається, випадає з вікон… люди теж? можливо?.. без сумніву… чітко не розгледиш… кажу вам… кажу… сліпучі спалахи… червоні… жовті… зелені…

Ого, тепер узялися трохи за Левалуа! тепер! ще те багаття розпалили! не менш як двадцять кратерів підряд… «летючі фортеці» женуться одна за одною… у вогняних бризках! у хмарах! у зорях!..

Ви скажете: весь час те ж саме!.. не цілком! не цілком, повірте… тільки художник, аби змалювати вам усі барви… палітру… і навіть звуки!.. мінливі звуки… якоїсь миті це грозовий брум… а потім поїзди… поїзди гуркочуть на стрілках… крізь хмари… етер здригається, прошу дуже! не тільки мури! це вже не повітря, це щось загусле, затвердле, закам'яніле!

Два літаки не розминулися над Біянкуром! от бачите, це вже нове… нове… посеред неба… горять велетенською червоною кулею! куля падає на будинки… відскакує!.. ще й як високо!.. як Ейфелева вежа!

Якби й Жюлю таку саму!.. гадаю, і він би високо злетів!.. от якби його на Ейфелеву вежу… щоб підстрибував… підстрибував… як яйце! і він, і його візок, щоб усе стрибало! святкове видовище!

Я вам казав про потяги в повітрі… п'ятнадцять… двадцять швидких… отакий гуркіт… які там семафори… ніби мчать тунелем у високості, у хмарах… ефект відлуння! відлуння на інші заводи йде… Жат!.. Тепер на Жат скидають!.. тепер далі від наших пагорбів… шкода!.. шкода!.. тепер шанують Гірку, вітряки… у певному сенсі… бомблять решетять хитають… але не розпалюють справжнього кратера… хоч той згори їм подає знаки… знову їх кличе!.. каверзний, як баба, з істериками обрубок у гондолі! гавкає до них! у бік Жавеля!.. я ж чую! щоб мерщій!.. щоб прилетіли!..

Та ба! дурнем почувається… вони вже не коряться…

— Послухай його! поглянь на нього, Лілі!

Кричу їй на вухо.

Літаки на нас уже не мчать… скидають ґрона бомб отам… гейзери… на заході! геть на заході! червоні… сині… жовті… знову на заводи! на заводи! на перший!.. другий! третій!.. четвертий!

— От бач, він весь час за піччю побивався!

Гадаю, він отримав, що просив, той кераміст! Тепер нехай обпікає біля Паризької богоматері, Опери, Тріумфальної арки, Валер'єнського пагорба!

Он де їх видно ясніше, ніж удень, сліпучих від вогню!

— Скажи, і це мистець, га? мистець?

Питаю в неї… але гуркіт загучний! відповідає мені, говорить ліве вухо… я лівим нічого не чую… тільки грім… Нас тепер трусить дужче, ніж його… дім ходить ходором гірше, як вітряк… це через наші надра… надра — то слабке місце… Карабос на коліщатках там нагорі виграє! виграє!.. але прагне більшого! катастрофи! щоб літаки пробили Гірку… щоб розтрощили провалили Сакре-Кер!.. він лиходійніший, ніж справді могло здатися! от тепер я бачу! бачу! розрізняю! ага, двоє вже послухалися!.. два літаки відриваються від інших… з півночі! ви б побачили ці розлогі крила!.. крила більш як білі, аж прозорі!.. прожектори з Анґ'єнських пагорбів… промені женуться, полюють, простромлюють… спорт! змагання! зі стріляниною!.. усе вирує! це літаки зі скількома моторами? Ага, зенітки не стихають!.. віяла спалахів довкола! з вулиці Лепіка відгикуються як мінімум три батареї… в повітрі все дрижить, і наша хижа теж!.. велика шафа знову в танці… танцює польку зі столом і двома стільцями… суне до дверей… і вже! вже коло сходів! усе ковзає і совається… будинки дуже хиляться! усе розбурхане! сп'яніння від тяжіння! трусимось від страху не менше Жюля! а в нас іще все кришиться… цеглини, стеля!.. нас водить однаково, так би мовити, але він у гондолі, прошу дуже!

— Крутись, пливи, вальсуй, свинюко!

Ділюся з ним