Роберт Хайнлайн - Ляльководи, Роберт Хайнлайн

темпус наступного разу, Мері не стала заперечувати, але запропонувала дотримуватися мінімальної дози. То був справедливий компроміс: ми завжди могли збільшити її.

Я підготував препарат у вигляді ін’єкцій, бо так його дія починалася швидше. Зазвичай після прийому темпусу я спостерігаю за секундною стрілкою: коли вона зупиняється, це означає, що я вже заряджений. Але в моїй хижці настінних годинників немає, а пальцевих годинників ні в кого з нас у той момент не було. Сонце тільки-но зійшло, ми всю ніч не спали, умостившись біля каміна на великому й низькому дивані у вигляді півмісяця.

Ми лежали там довго, почуваючись добре й мрійливо, і мені почало здаватися, що препарат не спрацював. А потім я збагнув, що сонце припинило сходити. Я помітив пташку, що пролітала повз панорамне вікно. Якщо придивлятися до неї досить довго, то можна було б побачити, як тріпотять її крильця.

Я перевів погляд із пташки на свою дружину і захопився її довгими кінцівками та несподіваними вигинами форм.

Пірат лежав, скрутившись калачиком на її животі, такий собі волохатий кіт із лапами, підібганими наче хутряна муфта. Здавалося, що обидва вони спали.

— Як щодо сніданку? — спитав я. — Мені страшенно хочеться їсти.

— Готуй сам, — відповіла Мері. — Якщо я ворухнуся, то прокинеться Пірат.

— Ти обіцяла кохати мене, шанувати і сніданок готувати, — відказав я й полоскотав їй п’яти. Вона зойкнула, підібгала ноги, а кіт підскочив і плюхнувся на підлогу.

— Ой лишенько! — зойкнула Мері, сідаючи на дивані. — Ти змусив мене смикнутися надто різко, і я образила котика.

— Не зважай на кота, жінко, ти ж одружена зі мною.

Але я все одно знав, що схибив. У присутності людей, які не перебувають під дією наркотику, треба рухатися дуже обережно. Я просто не подумав про кота — поза сумнівом, йому здалося, що ми поводимося, мов п’яні бовдури. Я нарочито повільно простягнув руку й спробував заспокоїти Пірата.

Та де там! Він уже подався до своїх дверцят. Я міг би зупинити його, бо мені здавалося, що він рухався повільно, наче потік патоки, але якби я це зробив, то налякав би його іще більше. Тож я не став його чіпати й пішов на кухню.

Знаєте, що я вам скажу? Мері мала рацію: цей «Темпус фугіт» для медового місяця не годиться. Те екстатичне природне щастя, яке мене наповнювало раніше, затуманилося ейфорією від наркотику, хоча в той час я не відчув цієї втрати, бо її поглинуло потужне наркотичне блаженство. Але втрата була реальною: правдиву магію я проміняв на хімічну фальшивку.

Існують певні дорогоцінні речі, які не можна і не слід пришвидшувати й посилювати у штучний спосіб. Мері, як зазвичай, мала рацію. Однак то все одно був гарний день — або місяць — в залежності від того, як на це подивитися. Але я пожалкував, що віддав перевагу несправжньому перед справжнім.

Пізно ввечері ми вийшли з наркотичного стану. Я відчував легке роздратування, яке зазвичай супроводжує послаблення дії наркотику, віднайшов свій пальцевий годинник і синхронізував свої рефлекси. Коли вони повернулися до норми, я синхронізував рефлекси Мері, після чого вона повідомила, що її розбаланс становив близько двадцяти хвилин, — досить точна відповідність дозі, розрахованій лише на основі ваги тіла.

— Хочеш знову розслабитися? — спитала вона.

Я підтягнув її до себе й поцілував:

— Якщо чесно, то ні. Я радий повернутися до реальності.

— Я теж дуже рада.

У мене з’явився вовчий апетит, характерний для людини після наркотику, незалежно від того, скільки вона з’їла, коли перебувала під кайфом.

— Страшенно їсти хочеться, — сказав я.

— Одну хвилину, — відповіла Мері. — Піду Пірата покличу. Його не було вдома цілий день.

За цей день — або місяць — я не встиг за ним скучити, отака вона є, ця клята штучна ейфорія.

— Не переймайся, — сказав я їй, — його часто не буває вдома цілий день.

— Раніше такого не бувало.

— Бувало — коли я жив тут один.

— Мені здається, що я його образила. Точно знаю, що образила.

— Тоді він, мабуть, подався до друзяки Джона. В такий спосіб він зазвичай карає мене за неналежне поводження. Нічого з ним не станеться.

— Але надворі вже ніч, боюся, що на нього може напасти койот.

— Не кажи дурниць: так далеко на сході койотів не буває.

— Тоді лисиця або щось інше. Любий, я просто вийду і погукаю його. Добре?

Мері рушила до дверей.

— Тоді вдягни що-небудь, — наказав я. — Надворі вже прохолодно.

Вона завагалася, потім пішла до спальні й вдягнула нічну сорочку, яку я їй купив, коли ми ходили до села. Мері вийшла, а я підкинув дров у камін і пішов на кухню.

Мабуть, вона залишила двері прочиненими, бо, коли я коливався між зручністю приготування горохового супу з концентрату і задоволенням, яке отримуєш від приготування їжі з різних природних компонентів, до мене долетів голос Мері: «Ах ти ж, неслухняний котику! Ти дуже засмутив матінку!». Зазвичай таким тоном розмовляють із малюками та котами.

— Занеси його в хату й замкни двері! І пильнуй ведмедів! — крикнув я.

Вона не відповіла, і я не почув, як відчинилися двері. Тож я пішов до світлиці.

Невдовзі увійшла Мері — кота з нею не було. Я почав говорити з нею, але раптом піймав її погляд. Її очі були широко розкриті й сповнені невимовного жаху.

— Мері, — тихо промовив я і рушив до неї.

Схоже, вона мене помітила і пішла назад до дверей — її рухи були рвучкі й спазматичні. Коли вона повернулася до мене спиною, я побачив її плечі.

Під нічною сорочкою випинався горб.

Не знаю, скільки я простояв на одному місці. Можливо, якусь частку секунди, але вона закарбувалася в моїй пам’яті як нескінченна. Я стрибонув до Мері й